ТРАВМА І НЕВІДЧУВАННЯ, З ЯКОГО НАМ ВАЖКО ПОВЕРНУТИСЯ
Травма виникає тоді, коли наша нервова система не здатна вмістити збурення, яке постає в ній унаслідок жахливої/приголомшливої події, ситуації чи стосунків (наприклад, автомобільної аварії, запізнення на випускний іспит або досвіду насильства у стосунках). Щоб у цій екстремальній ситуації не збожеволіти, нам терміново потрібне щось, що відріже нас від крайніх почуттів і приголомшливих реакцій нашого тіла. Наша нервова система вдається тоді до дуже мало витонченого, зате дуже дієвого механізму знечулення нас до наших внутрішніх відчуттів. І саме тут бере початок парадокс травми: хоча вона будить у нас крайні, неосяжні для розуму емоції, ми відчуваємо цих емоцій дедалі менше. Це так, ніби всередині кам’яних стін нашої психіки шаленів нездоланний ураган. Кам’яні стіни утримують ураган усередині, проте не дають вийти емоціям, що вирують у нас.
У цій стратегії знечулення не було б нічого поганого, якби після неї наставав час, коли ми поволі освоюємося з посттравматичними емоціями. Проте ми живемо в культурі, яка як вогню боїться неконтрольованих, сильних переживань. Марно шукати в ній і підказок щодо того, як природно повертатися до себе після травматичних переживань. Ніхто не вчить нас, як знову відчути те, що рефлекс виживання нашої нервової системи так надійно від нас замкнув. Тож стратегія відрізання нас від важких емоцій, яка мала діяти короткостроково, стає способом тривалого уникання світу внутрішніх переживань. А емоції, з якими ми так довго не мали контакту, стають для нас дедалі загрозливішими. Щоб їх не відчувати, нам доводиться вкладати в механізми знечулення дедалі більше енергії.
Знечулювати себе ми можемо в різні способи (я по черзі розповідатиму про них у цьому блозі). У цій статті я придивляюся до того, як перебування в постійному русі (постійна зайнятість, поспіх, збудження тіла) дає нам змогу успішно відрізати себе від важких — посттравматичних — почуттів і які це може мати для нас наслідки.
РУХАТИСЯ І ДІЯТИ, ЩОБ НЕ ВІДЧУВАТИ
Однією з найпоширеніших і (найчастіше) неусвідомлених стратегій давання собі ради з травмою через відрізання від відчуттів є перебування в постійному русі та в незгасному збудженні. Іноді це безупинне збурення набуває суто рухової форми — ми постійно перебираємо ногами, клацаємо пальцями, торкаємося якоїсь частини тіла, чухаємося, щось смикаємо… У моменти зупинки нас зненацька наздоганяє неспокій, а то й паніка. Ми весь час залишаємося пильними й пожвавленими, бо травма аж надто успішно навчила нашу нервову систему, що перепочинок, розслаблення й відмова від постійного сканування оточення не завжди окуповуються. Адже зупинка асоціюється в нашої нервової системи з ризиком чергової травми або — що так само лячно — з навалою емоцій, з якими ми вже так довго не були в контакті.

Наша рухливість як захист від відчування й переживання може поширюватися і на те, як ми структуруємо відтинки часу — добу, тиждень, місяць, цілі роки… Ми заповнюємо заняттями кожну хвилину свого дня, робочі дні й дні відпочинку (якщо взагалі дозволяємо собі відпочивати), цілі місяці й роки, дуже скрупульозно плануємо все своє життя. Проте стратегію постійної зайнятості рідко пов’язують із травмою, адже вона викликає радше асоціації з нашою дієвістю, продуктивністю та психологічною стійкістю. Світ обожнює вічно зайнятих людей, тож за такий спосіб функціонування ми отримуємо безліч похвал і заохочень робити цього ще більше. А що менше — завдяки вічній зайнятості — ми відчуваємо, то важче нам керувати своєю енергією та втомою. Тому відрізання від відчуттів через безперервну діяльність — це дуже дієвий рецепт професійного вигорання, виснаження, депресії та інших станів нашої психіки, що знерухомлюють нас.
ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРОТЕЗ ВІДЧУТТЯ БЕЗПЕКИ
Безупинна діяльність може чудово допомагати нам маскувати (від самих себе) брак відчуття безпеки. А саме це травма відбирає в нас найуспішніше: відчуття довіри до себе та інших і пов’язаної з нею передбачуваності світу, що нас оточує (внутрішнього світу також!). Адже суть травми — це наша беззахисність і те, що наша здатність довіряти іншим і загалом довіряти світові зазнала удару. Неможливість почуватися в безпеці — це водночас неможливість заякоритися у світі, в якому ми функціонуємо. Там, де ми не можемо задовольнити цю потребу, ми виробляємо собі її протези. Один із них — саме постійна зайнятість. Багато хто з нас розслабляється лише в безупинній круговерті, бачачи чітку структуру свого календаря, нових завдань, принадних проєктів. Різні заняття й робота дають нам змогу відвернути увагу від того, що невпинно намагається до нас достукатися, — розпачу, смутку, жаху, злості…
ПОСПІХ БЕЗ НАМІРУ
Іноді посттравматична звичка бути в постійному русі набуває ще й вигляду поспіху, який ніколи не закінчується. Навіть коли наш календар майже порожній, ми однаково без кінця відкладаємо деякі завдання, щоб потім шалено надолужувати вкрадені в самих себе години й хвилини (так, прокрастинація може мати джерело в давній травмі). Буває, що ми все робимо швидко, навіть коли обставини цього від нас не вимагають: швидко дихаємо (або затримуємо дихання), швидко пережовуємо їжу, швидко говоримо, швидко ходимо і швидко займаємося сексом. Достоту так, ніби якийсь голос у нашій голові не перестає повторювати «швидко! швидко! ще швидше!». Ця гонитва має щільно заповнити шпарини між нашою свідомістю та нашими неприборканими почуттями.
РОЗУМ У БЕЗУПИННІЙ ДІЇ
Є ще одна форма посттравматичної рухливості — це рухливість наших думок, робота нашого розуму на найвищій передачі. Наша нервова система іноді дозволяє собі замінити дуже дошкульний симптом на симптом теж дошкульний, але прийнятніший для нас (пам’ятайте, що ми весь час пишемо про механізми, які найчастіше відбуваються без нашого усвідомлення, бо так сильно автоматизувалися в нашому психічному житті). Саме так буває з «прикриванням» нашого емоційного страждання потоком думок. Хоч би як неприємно нам було з жорстокими думками (або просто з думками, які неможливо контролювати), в економіці внутрішнього страждання це однаково щось менше, ніж зіткнення з позакогнітивним простором. Тож багато хто з нас активно вдається до режиму мислення (у контекстуальних терапіях ми говоримо про «режим розв’язання завдань»), щоб заслонити внутрішню шарпанину. Ми перебираємо минуле (а власне — румінуємо), переймаємося, аналізуємо, а понад усе намагаємося все ідеально спланувати. Буває також, що ми звинувачуємо себе, інших, світ. Ми використовуємо думки в найгірший із можливих способів. Але тільки завдяки їм ми можемо менше торкатися царини відчуттів (якої від часу пережитої травми — свідомо чи несвідомо — боїмося).
КЛІКАННЯ ЗАМІСТЬ ВІДЧУВАННЯ
Ще один спосіб, у який постійна зайнятість може знечулювати нас до відчуттів, я умовно називаю «заклікуванням почуттів». Він пов’язаний із нашим постійним, нескінченним, нестримним використанням технологій, щоб давати раду з тим, що хоче вирватися назовні з нашого емоційного простору. Адже важко щось відчути, коли ми граємо в комп’ютерні ігри по кільканадцять годин на день, майже неможливо залишити порожній простір для емоцій, коли ми щокілька хвилин (секунд?!) перевіряємо соціальні мережі, а ввечері — у природний для наших організмів час налаштування на себе та свої потреби — вмикаємо серіал і безтямно ковтаємо кілька серій. Навала стимулів негативно впливає на нашу нервову систему незалежно від того, пережили ми травму чи ні. Проте у випадку людей із досвідом травми поглинутість такою кількістю стимулів відрізає нас від себе ще успішніше, і негативні наслідки внутрішнього урагану сіють у нас іще більше спустошення.
ДІЯЛЬНІСТЬ САМА ПО СОБІ НЕ Є ЧИМОСЬ ПОГАНИМ

Насамкінець — важливе зауваження. Я хочу, щоб ви правильно мене зрозуміли й не вирішили, що ця стаття спрямована проти праці та залученості. Праця як така може мати терапевтичну дію, повертати відібрану травмою дієвість і давати нам змогу пустити коріння у світі довкола нас. Частиною багатьох терапій травми (і не лише травми!) часто є скерування уваги клієнта/клієнтки на те, як його активність (професійну і не тільки) можна використати, щоб плекати найважливіші для нього цінності. Проте ця стаття — про токсичну постійну зайнятість, функція якої — забрати нас ВІД болю, а не вести НАЗУСТРІЧ чомусь, за чим тужить наше серце. Тож перш ніж почнете викреслювати зі свого щоденника чергові завдання, запитайте себе: «Чи те, що я зараз роблю (і як роблю), наближає мене до життя, яким я хочу жити, чи радше лише дає мені змогу чогось у собі не помічати?».
ЯК РОЗПІЗНАТИ, ЩО, ДІЮЧИ, Я УНИКАЮ?
Активність, яка за всяку ціну захищає нас від відчування, часто супроводжують відчуття тиску, паніка, сум’яття. У цій своїй круговерті ми можемо також почуватися цілковито самотніми, відрізаними від ресурсів, перевтомленими. Натомість активність у напрямку цінностей (протилежність активності, мета якої — уникання), навіть якщо вона інтенсивна і її важко контролювати, дає нам змогу пережити відчуття глибокого задоволення та зв’язку з людьми і зі світом довкола нас.
Терапія травми показує альтернативи гарячковій біганині: сповільнення, зупинку, цікавість до свого внутрішнього світу. Вона робить це повільно, лагідно і з повагою до того, що людині, яку роками супроводжувало емоційне заціпеніння, може бути вкрай важко відразу встановити контакт з усім тим, що сиділо сховане всередині. Це шлях від постійної фрустрації та відчуття власної недостатності до життя «без спроб перенести п’ять півторалітрових завдань у п’ятилітровому відрі» (Рік Гансон). Це шлях до дедалі більшої інтеграції того, що керує нашою поведінкою «із заднього сидіння», — до перших рядів нашої свідомості.
Тримаю кулаки за ваші дослідження, сповільнення й пожвавлення!
Сабіна Садецька, викладачка терапії травми, практик Somatic Experiencing, авторка подкасту «Ładnie o traumie».