Про дорослішання, що ховається в секретах, і про травму, яка змушує мовчати. Про конструктивну і деструктивну роль мовчання. Про трансгенераційність табуйованих тем. Про відкритість і зцілення. Мій новий текст у найновішому «Newsweek: Psychologia Nastolatka».
«Одним із різновидів таких деструктивних таємниць є секрети, які тягнуться за родиною поколіннями. Це справи, про які в ній не говорять десятиліттями, сподіваючись, що завдяки цьому вони розчиняться в історичному небутті. „У цій родині ми не торкаємося теми Другої світової війни“, „ми ніколи не питаємо, як померла мамина сестра“, „ми не надто цікавимося, звідки в нас гроші на наше життя не по статках“ — це невисловлені правила, за якими можуть жити цілі покоління. Діти й підлітки, хоч і не мають офіційного знання про давні таємниці, можуть, однак, переживати їх на позаінтелектуальному й несвідомому рівні. Адже родини „видають“ ніколи не висловлені секрети через невербальні сигнали, табуйовані теми, перебільшення, забування, ритуали, страхи, присоромлення, незрозуміле й неадекватне почуття провини. А те, що не може бути відкрито розказане, стає родинним правилом поведінки, яке підлітки несуть далі, у наступні покоління»
«Ми зцілюємося від наших криз і травм лише завдяки добрим стосункам, які нас оточують. Тримати ці клопітні питання в таємниці — означає лише погіршувати справу й відрізати себе від можливих ресурсів у стосунках, які здатні допомогти нам перетравити важкі події. Проте підліткам буває складно довіряти іншим, що природно на цьому етапі, а до того ж цю складність поглиблюють сором, почуття провини, страх когось розчарувати і лють на себе за те, що ми допустили певні ситуації (навіть якщо вони сталися з нами не з нашої вини). Тож вони тримають свої секрети — які так сильно потребують розуміння і світла — у глибоких закутках своєї психіки, переживаючи страждання, що відрізає їх від інших і від самих себе».
(фрагменти тексту).