До всього, що важливе в нашому житті, нам потрібно дозрівати. Ти не стаєш добрим учителем/терапевтом/батьком чи матір’ю/керівником силою волі.
На цьому шляху тобі потрібні стабільна екзистенційна структура, можливість експериментувати, контакт із ментором. Неготовність — це прекрасний етап, що веде до готовності, але тільки тоді, коли ти собі його дозволиш (і усвідомиш його). Ти не станеш практиком травми за тиждень, не навчишся терапії, ознайомившись із протоколом. Не дізнаєшся, як бути достатньо добрим батьком чи матір’ю, прочитавши книжку про батьківство прив’язаності. На цьому шляху тобі потрібен період дозрівання і мораторію. Тобі потрібен час на хаос і на метаболізування цього хаосу. «Дерево неможливо збудувати», і зрілість неможливо вимусити. Це просто мусить забирати час.
Тож якщо тобі потрібна мить, щоб у своєму поспіху сповільнитися, дозволити собі тимчасову (і творчу!) дезорієнтацію, пошукати на своєму шляху майстра (а не одразу ставати майстром) — зазирни до мого нового тексту «Дозрівання в ролях» для Newsweek Psychologia .
Ось фрагмент тексту: «Правило, яке організовує справне функціонування нервової системи, — це її ритмічність. Здоровий, гнучкий і стійкий організм після напруженого зусилля шукатиме природних нагод відпустити мобілізацію і відновитися. І так само, як сон є тим моментом доби, коли в нашій пам’яті відбувається найбільше інтегрування знань, періоди відпочинку впродовж дня є найважливішим моментом, коли ми найміцніше засвоюємо те, чого навчилися в моменти напруженої праці. Тож нам потрібні моменти заспокоєння і тиші, щоб дати нашому досвідові вкоренитися в нас. Якщо ж ми перебуваємо в постійному психофізіологічному й екзистенційному збудженні, безупинно додаємо до свого життєвого плану нові завдання, нашій нервовій системі важко підтримувати нас у досягненні вправності в тому, чим ми займаємося.
Безперервний, нестримний особистий чи професійний розвиток ушир (а не вглиб) може також бути проявом уникання чогось, із чим нам важко зіткнутися на певному етапі життя. Безупинне хапання за нові нагоди, нові виклики, нову ідею щодо життя — замість того, щоб роззирнутися в тому, що ми вже маємо і що нам потрібно вдосконалити, — видається радше стратегією виживання, а не способом досягти екзистенційної зрілості. Ми колекціонуємо досвід, замість того щоб еволюціонувати завдяки йому. Ми вигадуємо собі, що ось від сьогодні займемося коучингом, сусідським волонтерством, інвестуванням у біткоїни, розбудовою бренду в інстаграмі тощо. І що більше цих імпульсивних ідей ми втілюємо в життя, то більше екзистенційно кружляємо на місці».
Гарного читання! <3
Сабіна