Нас більше, ніж те, що ми бачимо в собі (і про себе) саме цієї миті. Більше шарів, більше можливостей, більше потенційних сценаріїв життя. Мабуть, ми не можемо всього, як проголошують популярні гасла, але можемо знаходити силу вийти з найчорніших моментів завдяки силі спогадів і мрій.
Я щойно прочитала «Прибиральницю» Стефані Ленд (раніше я дивилася серіал, натхненний книжкою). Це книжка про вміння бачити краще «більше» і водночас бачити те, що важке. Це книжка про те, щоб бути дієсловом і не дозволяти визначити себе жодним іменником.
Проте для мене це найбільше книжка про лінію часу, яка в найгірші моменти рятує нас від цілковитого зламу.
Головна героїня, яка опиняється сама з дитиною в крайній бідності, пам’ятає (відносно) спокійне дитинство. Пам’ятає вона і свої мрії з часів перед найважчими роками її життя. Ці дві точки на лінії часу — свобода й достаток її дитинства та усвідомлення, що її життя не закінчується тут і тепер («це не може бути все», — каже собі героїня) — виводять її до кращого життя.
Героїня пам’ятає, що може бути інакше, і мріє про те, щоб могло бути інакше. Вона приймає крайні злидні на своєму шляху, але не приймає того, що це могло б бути її призначенням.
У найважчі моменти вона згадує добрі часи до бідності та здійснює — малесенькими кроками — свій план, як покращити своє життя. Своє і своєї малесенької доньки.
Тож на поверхні її тримає не одна, а дві лінії часу. Її власна і лінія часу її дитини.
Прочитайте «Прибиральницю», якщо ви боретеся з чимось, що, здається, вам не до снаги.
Або: зазирніть у ваші лінії життя. Ваші спогади і мрії можуть бути тим, що вестиме вас дорогою повернення до себе.