Останнім часом я нечасто їжджу автомобілем, але коли вже їду кудись сама, то в дорозі мене супроводжує Стівен Гейс. Одну його півторагодинну лекцію я можу слухати навіть два тижні, кількахвилинними дозами. Перемотую її без кінця, повторюю цілі фрагменти, на паркінгу заново вмикаю собі найважливіші моменти. Така собі паркінгово-автомобільна освіта на міру цього зайнятого часу (за її можливість я обожнюю XXI століття).
В одній з останніх лекцій Гейс просить слухачів уявити, що вони роздивляються меблі та предмети в лекційній залі й кажуть їм усім — словами, але й мовою тіла — велике НІ («Нііі, який огидний стілець»; «Яка старомодна, негарна лампа…»; «Такий жахливий килим, не вірю…!»). А потім просить сказати цим предметам — вербально й невербально — велике ТАК («о, лампа!»; «о, який цікавий стілець!», «як добре, що тут є це поруччя»).
Я усміхаюся цьому фрагментові лекції і трохи його — у момент слухання — не розумію. І тоді Гейс каже: «А тепер уяви, що таке велике й виразне ТАК ти кажеш своїм внутрішнім переживанням; визнаєш, що вони просто є в тобі і тобі не треба з ними боротися».
Пробую на самій собі: ця тривога просто є в мені, мені не треба через неї переставати себе любити. Ця втома просто є в мені, мені не треба внутрішньо лютувати на неї.
Яка надзвичайна свобода! І заощадження енергії, яку я зазвичай щедро витрачаю на те, щоб ставити себе під сумнів.
Тепер я регулярно кажу собі всередині це велике ТАК. Вправляюся в тому, щоб не робити себе огидною для самої себе. Треную готовність відчувати, укладаю мир із тим, що з’являється.
ТАК. Просто ТАК.