Нижче ви знайдете мою розмову для Польського товариства розсіяного склерозу.
- про ширше визначення благополуччя (ніж лише переживання позитивних емоцій)
- про те, що біль (і діагноз) змітає зі сцени всю решту нашого життя (фраза, позичена в Расса Гарріса)
- про режим виживання, у якому ми губимо важливі шматочки своєї ідентичності
- про поспіх і відчуття тиску, які свідчать про перевантаження нервової системи
- про перехід від раціонального функціонування до емоційного;
- про загрозу, яка стає фільтром нашого сприйняття
- про те, щоб і далі жити життям, яким я жила/жив до діагнозу, — наскільки це можливо
- про потребу голови за всяку ціну надати діагнозові сенс (навіть коштом логіки)
- про потребу в самотності й дозвіл собі на неї і водночас про стосунки, у яких ми зцілюємося (й обживаємося в новій реальності)
- про досліджену роль нашої власної уяви
- про добрі стосунки з нашою хворобою (і взагалі про розуміння нашого буття з хворобою як стосунків, які ми можемо формувати)
- про те, що тебе значно більше, ніж лише ти, яка/який хворієш
- про цінності, ресурси і творчу адаптацію до діагнозу
- про кризу, яка є екзистенційним ситом
- про мозок, який нудьгує
- і про правило марафонця, яке врятувало мені життя (хоч я й не бігаю марафонів):).