Не всі наші спогади мають вигляд образу (фільму?)*, який ми можемо викликати знову. Не завжди те, що зберігає наша пам’ять, ми маємо змогу витягти на денне світло й сказати собі «так, це сталося» та «очима пам’яті я можу бодай трохи побачити, як це тоді було».
Існує також пам’ять без слів і без лінії часу. Пам’ять, яка має запис того, якої пози набуло в певний момент наше тіло, куди ми тоді дивилися, як билося наше серце, які емоції нас тоді супроводжували. Пам’ять, яка раптом — без усвідомленої причини — змушує нас говорити швидко, їсти значно більше, ніж треба, або реготати до сліз, хоч ми й не знаємо, що нас розсмішило.
Явну пам’ять можна передати словами, і вона творить нашу свідому автобіографію. Вона має також свою хронологію (хоч часом і геть переплутану — явна пам’ять же не досконала!). Неявну пам’ять натомість не вкласти в зграбну розповідь, і вона не шикується хронологічно на лінії часу нашого життя. Її — коли ми її торкаємося — легко сплутати з теперішнім. Ми щось відчуваємо, щось робимо, на щось реагуємо — так сильно, що нам навіть на думку не спаде, що реакція стосується не того, що відбувається саме зараз, а чогось, що автоматично забирає нас у неусвідомлене «тоді».
- Коли ти востаннє відчув сильну симпатію до людини, якої зовсім не знав, або дуже сильний імпульс написати їй/обійняти її/зробити щодо неї щось, чого ти зазвичай не робиш щодо людей, яких зовсім не знаєш? Можливо, це твоя пам’ять дає тобі знак: «я пам’ятаю щось дуже добре/безпечне з твого минулого, що асоціюється в мене з цією людиною».
- Коли ти востаннє відчула огиду/неприязнь/безсилля/агресію до людини, якої не знаєш і з якою ви жодним чином не взаємодієте? Можливо, це твоя пам’ять саме дає тобі знати, що ця людина з «тепер» має в собі щось, що нагадує (неусвідомлено) когось, хто тебе скривдив, порушив твої межі, загрожував тобі.
- Чи є в тебе такі запахи, кольори, смаки, фактури (тканин, наприклад), від яких ти миттю розслабляєшся, хоч зовсім не знаєш чому? Чи є місця, які тебе розслабляють, хоч об’єктивно в них немає нічого заспокійливого? Можливо, твоя пам’ять зберігає спогад про ці стимули та/або місця, поєднаний зі спогадом про те, як тобі було біля них блаженно, безпечно, спокійно.
- Чи переживаєш ти регулярно інтенсивні/настирливі реакції свого тіла, емоцій, уяви, думок, яких зовсім не розумієш, і не можеш пов’язати силу своєї реакції з дійсністю довкола? Це не обов’язково мусить стосуватися того, що ти переживаєш зараз. Це може бути спогад, який саме пробивається крізь тіло й поведінку, — запам’ятаний у формі «як», а не через «що?».
Пам’ять — це не лише «книжка» про життя, до розділів якої ми повертаємося (до того ж кожне повернення дещо змінює зміст цієї книжки). Пам’ять — це також постава тіла, напруга довкола очей, несподівана ранкова тривога в певний день року (щороку) і перевантаженість, яка буває в нас поруч із певними людьми (хоч ми геть не розуміємо чому).
Не завжди ми можемо поєднати хронологію життя з тим, що запам’ятало наше тіло. Результати розкопок у людській пам’яті зазвичай недосконалі, а у випадку деяких спогадів ще й неможливі (а може, й не завжди бажані). Тож робота з неявною пам’яттю — це не завжди пошук того, «що сталося?». Це пошанування, помічання, визнання спогадів, логіки яких ми не розуміємо. Мирний договір із нашою пам’яттю дає нам змогу жити спокійніше.
Сабіна
*і «образ», і «фільм» — це однаково дуже недосконалі метафори нашої явної пам’яті. Явна пам’ять також багаточуттєва, соматична, когнітивна, стосункова. Але це важко вмістити в одне слово (окрім слова «пам’ять», звісно).