Одна з проблем людей із ПТС і ПТСР полягає в тому, що страх зберігається ще довго після того, як загроза минула, часто створюючи асоціації з дедалі більшою кількістю подразників у середовищі.
Babette Rothschild, “Ciało pamięta”. WUJ. Przeł. R. Andruszko.
Коли напруга генерується зсередини (з м’язів і нутрощів), людина перебуває під сильним тиском — знайти джерело загрози в оточенні. Якщо це виявляється неможливим, виникає переконання, що загроза існує, хоча її джерело неможливо визначити”.
Peter A. Levine, „Głos wnętrza”, Czarna Owca. Przeł. P. Karpowicz
Якщо вірити, що всесвіт — це місце, де все зіштовхується з усім, власні руки стають колискою, у якій хочеться тримати щось, що не дає втратити глузд.
Gabe Habesh, “Nazywam się Stephen Florida”. Wydawnictwo Poznańskie. Przeł. J. Polak.
Наше справне функціонування величезною мірою спирається на нашу гнучкість: гнучкість наших м’язів, наших емоційних станів, наших думок і, понад усе, гнучкість наших реакцій і поведінки. Щоб цю гнучкість зберегти, нам потрібно постійно перевіряти, наскільки кількість енергії (психічної та фізичної), яку ми витрачаємо, відповідає вимогам, що їх ставить перед нами світ. Якщо ми витрачаємо цієї енергії замало, нам загрожує небезпека, адже ми можемо бути недостатньо готовими до того, що може з нами статися. Якщо ж ми витрачаємо цієї енергії забагато, то наражаємося на виснаження (особливо якщо механізм надмірного напруження постійно повторюватиметься).

Проте ритмічна, почергова, відповідна до ситуації мобілізація і відкликання енергії — це ще не все, що визначає нашу гнучкість. Другий її вимір стосується згоди чи незгоди на досвід, інакше кажучи: психологічного відкривання або закривання на те, що з нами в цю мить відбувається. Ми можемо зустрічати наш розмаїтий досвід (наприклад, несподівану вагітність, стрес перед публічним виступом, біль під час татуювання) з психологічною просторістю: приймати його, влаштовуватися в ньому, радіти, що він є чи надійде. Можемо також реагувати на те, що з нами трапляється, закритістю: чинити цьому опір, заперечувати, напружуватися, відгороджуватися, перенапружуватися, ховатися від цього й утікати в нечуття. Відкритися на подразники — не завжди добра відповідь, а закритися на них — не завжди погана реакція. Роки виховання, досвіду й рефлексії дають нам змогу вчитися, коли найкориснішою для нас позицією щодо досвіду буде відкритість, а коли — наглухо зачинитися перед ним. Наприклад: закритися на думки про те, яка я непідготовлена / який я непідготовлений до випускного іспиту, саме під час його складання може бути в цю мить доброю стратегією. А от відкритися на думки про те, яка я непідготовлена / який я непідготовлений до іспиту, за місяць до перескладання може бути стратегією досконалою.

Наше благополуччя сильно залежатиме від доречної в конкретний момент комбінації обох описаних вище вимірів: витрачання vs заощадження енергії та закривання vs відкривання на досвід. Коли я втрачаю близьку людину, я можу відійти від активностей (заощаджувати енергію) і водночас відкритися на відчуття жалоби, щоб якнайповніше поцінувати таку важливу досі присутність цієї людини в моєму житті. Коли я біжу марафон, я можу витрачати більше енергії, ніж зазвичай (докладати зусиль), і водночас закритися на сумніви й перевантаженість, які намагаються достукатися до моєї свідомості. Коли я закохуюся — я витрачаю свою енергію без упину (безперестанку розмовляю з коханою людиною, відвідую її, думаю про неї) і відкриваюся на всі приємні відчуття, які приносить із собою закоханість. Проте я можу водночас і відкликати енергію з інших сфер життя (наприклад, зі спілкування з друзями) та відгороджуватися від почуття провини, яке у зв’язку з цим у мені з’являється.
Отже, ми безперестанку танцюємо у своєму житті по матриці, дві важливі осі якої описують виміри «напруження — відпускання» та «відкривання — закривання». Цей танець дає нам змогу не виснажитися енергетично, не дозволяє відчуттям, які в цю мить нам не служать, затопити нас, а також дає можливість сказати чомусь рішуче «ні», щоб могти голосно вигукнути «так» іншим справам. Адже здорові нервові системи постійно в русі (хоча й не обов’язково у фізичному русі), безперервно мінливі, постійно в активній відповіді на виклики життя. Нерухомість і хаос — цілковита протилежність цьому.

На нашу грацію (або її брак) у переміщенні описаною вище матрицею впливатиме багато чинників. Що безпечніше ми почуваємося в конкретний момент, що сильніше в нас відчуття дієвості, що міцніші в нас урегульованість і спокій, то легше нам реагувати гнучко і так, як буде для нас корисно. Проте що більше в нас емоційного сум’яття, безсилля, нехоті, то менше в нас психологічної гнучкості.
А травма — одна з тих обставин, які найсильніше відрізають нас від нашої психологічної грації та плавності. Адже досвід травми — це сигнал для нервової системи, що вона (у минулому) від чогось важливого нас не вберегла: що надто відкрилася на щось, зреагувала надто повільно чи надто швидко, що відпустила там, де треба було діяти, або діяла там, де треба було відпустити. А такої помилки — заради нашого виживання — нервова система більше ніколи не хоче допустити. У такій ситуації її можна порівняти з кимось із батьків, хто не помітив, як дитина вилила на себе окріп, і внаслідок цього на довгі роки забороняє дитині торкатися будь-яких гарячих рідин. Така негнучкість надмірна, вона не дає дитині повною мірою зростати й набувати нових умінь, але з погляду до смерті наляканого батька чи матері — лише так дитину можна врятувати від опіку. Так само і з нашою нервовою системою: якщо наша травма стосувалася, наприклад, велосипедної аварії вночі, нервова система про всяк випадок може пов’язати відчуття пронизливого страху з ніччю, а також (чом би й ні!) з темрявою, з пересуванням на транспорті, зі швидкістю і шумом. Перед лицем травми ми реагуємо надмірно, нераціонально, дуже жорстко, але з погляду нашого виживання — дуже ефективно.
Травма забирає в нас наше психологічне риштування, пропонуючи натомість цілковитий емоційний і поведінковий хаос або безкомпромісну жорсткість наших відчуттів і реакцій. Наша нервова система тоді не припиняє пильнувати й діяти, через що ми різко перескакуємо між максимальним збудженням і раптовим, безапеляційним виснаженням. Звужується також діапазон досвіду, на який ми після травми реагуємо відкритістю: ми можемо як вогню уникати відчуття беззахисності, слабкості, але так само й відчуття сили, енергії, дієвості (нервова система робить усе, що може, щоб загальмувати нас у всьому, що могло б призвести до повторення травми). Водночас ми втрачаємо ясність щодо того, що нам служить, а що ні, і можемо не помічати, що щось діє на нас деструктивно, токсично, виснажливо (адже ігнорування нестерпного болю колись могло допомогти нам вижити). Інакше кажучи: після травми на нашій матриці адаптації та гнучкості зчиняється справді неабияка плутанина.

То чи може нервова система після травми коли-небудь повернути собі грацію, тобто реагувати відповідно до досвіду «тут і тепер» (а не травматичного минулого)? Так, відповідь на це запитання — справді велике ТАК. Проте варто знати кілька важливих умов цього «так», бо на шляху зцілення ми любимо піддаватися мріям та ілюзіям, а не реальному баченню наших успіхів.
Важливий елемент повернення гнучкості після травми — прожити жалобу за тим прекрасним, позбавленим зусиль (і часто ідеалізованим нами) станом непереймання своїм психічним станом, який асоціюється в нас із періодом до травми. Адже повернення до стану «до» вже не просто неможливе (наша нервова система змінилася, змінилися й ми самі) — воно було б іще й небажаним. Досвід травми — хай яким драматичним він був — потребує того, щоб його вбудували в тканину життя, а не силоміць виштовхали з неї. Нам ідеться не про обнулення психологічної лінії часу, а про те, щоб відкритися на теперішнє й майбутнє, незалежно від змісту нашого минулого.
Повернення до гнучкості нервової системи також не веде лише через рефлексії, аналіз і розмови (або не тільки через них). Якщо наша нервова система чогось сильно злякалася, недостатньо переконувати її з рівня нашого розуму, що довкола безпечно; не спрацюють і заклики до сили волі чи залякування наслідками. Нервова система вчиться через досвід, а поверховий шар наших думок чи слів не має шансів проти наслідків травми, записаних дуже глибоко в нашій нервовій системі.
Нам також потрібно точно розпізнати, де пролягають межі нашої грації та гнучкості реагування. Тож спершу мусимо побачити точки різкого або затяжного застрягання на нашій психологічній матриці. Де наша нервова система розкручується до нестями (наприклад, реагуючи втечею на саму думку про те, що хтось міг би зробити нам укол), а де драматично втрачає сили (наприклад, цілими днями не даючи нам вийти з дому після уколу)? Де ми неадекватно закриваємося на якийсь досвід (наприклад, воліємо напитися до нестями, ніж переживати стрес від польоту літаком без «знеболювальних») або відкриваємося на нього, хоча це нам зовсім не служить (наприклад, гуляємо найнебезпечнішим районом нашого міста о п’ятій ранку)?

Пам’ятаймо, однак, і про те, що самоусвідомлення допомагає, але саме по собі не має сили зцілити. Нам потрібно на основі цього щойно здобутого усвідомлення крок за кроком збудувати довіру до себе і до життя. Будувати її через досвід, а не лише через вказівки (накази?), які ми віддаємо своїй нервовій системі. Будувати маленькими кроками, а не через величезні нереалістичні (принаймні «тут і тепер») цілі. Тож якщо я, наприклад, боюся переходити мости (хто був на моїх воркшопах, добре знає цю історію), я не чекатиму від себе, що одразу перейду міст Луїша I в Порту (його висота — 45 м! :)). Свою гнучкість я відбудовуватиму, спершу виходячи на місток над озером у моєму лісі. Потім — ступаючи на міст, який перейду попід руку з кимось, хто зичить мені добра і хто найкраще заспокоює мене в хвилини напруги, і лише згодом (коли буду готова/ий) пройду цей міст наодинці. І, може, лише тоді я вирішу, що й Порту — для мене, і наважуся перейти той славетний міст. Або відпущу цей міст раз і назавжди (адже психологічна гнучкість не тотожна впертості; тож можливо, що разом зі своїм зціленням я вирішу також, що переходити міст Луїша I мені в житті зовсім ні до чого).
Пам’ятай, що майже кожна точка закляклості або хаосу на твоїй психологічній матриці — це свідчення твого колишнього страждання. Тож дій, відбудовуючи свою психологічну гнучкість, повільно, з любов’ю, з можливістю обирати для себе, пропонуватимеш ти собі сьогодні дискомфорт чи ні (травма забрала в нас можливість обирати, тож зцілення — це повернення колись відібраного вибору). Май до себе на цьому шляху стільки розуміння, скільки мав би до цуценяти, яке хотів би привчити без страху проходити повз велосипеди (а це цуценя колись постраждало від велосипеда). Говори до себе так, як говорив би до цього цуценяти (з ніжністю, увагою, але й рішучістю). Торкайся себе (так, буквально, обіймай себе) так само, як торкався б цього цуценяти, що тремтить, коли повз проїжджає велосипед. Не втомлюй себе надто довгим тренуванням (так само як дозволив би наляканому цуценяті — між тренуваннями гнучкості — вільно бігати). Захоплюйся в собі всім тим, що є в тобі прекрасного поруч із наслідками травми (а не попри них) (твоє цуценя поруч зі страхом перед велосипедами теж сліпуче гарне, правда ж?).
Май до себе і до своєї нервової системи багато любові й терпіння. Міцно тримаю за тебе кулаки!
Сабіна