Книжки останнім часом — мій найбільший прихисток. Пригощайтеся моїми останніми захватами, що стосуються терапії травми і резильєнтності. Я виписала вам тут 5 моїх останніх книжкових відкриттів (а в черзі чекають наступні).
- Про вітальність, якої немає без здорових стосунків із сексуальністю, і про книжку «Reclaiming pleasure» Голлі Річмонд


Ми живемо в оточенні, де розмови про сексуальність — табу, хіба що це сексуальність комерціалізована, висміяна або скроєна під патріархальне бачення світу. Нас годують у цій царині безліччю «ні», а ми дуже зголоднілі за «так» у розмовах про сексуальність.
Сексуальне здоров’я — це не додаток, це необхідність.
Твоя сексуальність так само унікальна для тебе, як колір твоїх очей, волосся, шкіри чи риси твоєї особистості.
Травма — не єдине, що живе у твоєму тілі. Насолода, пристрасть і чудовий секс теж тут є.
Твоя правда має свої межі. Пам’ятай про це, хай би про що ти говорила — про щось погане, що сталося, чи про добре, що тільки має статися.
цитати з книжки
«Ти — щось більше, ніж те, що з тобою сталося, хоч яким би жахливим воно було» — це, мабуть, найважливіше послання цієї книжки. Це книжка про те, що наше життя широке, і так само, як воно вміщає (на жаль!) кривду, втрати і травми, воно вмістить і зцілення, і потяг до життєвості та насолоди, свободи й радості. Це книжка про те, що травма здатна ув’язнити нас у багатьох «ні», а повне зцілення — це все-таки ще й крок до «так». Про те, що здорова сексуальність — та, яка вислизає з жорстких норм, але дає нам змогу залишатися цілісними і шанувати себе.
Це книжка про відвагу. Про те, щоб називати речі своїми іменами, а не завуальовувати кривду, якої ми зазнали (авторка замислюється, зокрема, чому так часто кажуть наприклад, «він мене торкався», а не прямо: «він скоїв наді мною насильство».). Про відвагу стати на бік свого внутрішнього життя (також і прагнень, фантазій та тривог), а не соромитися його й відтинати себе від нього. Про активний пошук середовища, де я можу відпустити контроль і все одно почуватися безпечно. А передусім — про сміливість дбати про своє сексуальне здоров’я, без якого, на думку авторки, не можна говорити про повне здоров’я.
PS Я з великою радістю зустріла звістку, що книжка впродовж найближчих кількох місяців вийде польською завдяки видавництву Gdańskie Wydawnictwo Psychologiczne. Тож заглядайте до них, якщо вам потрібне натхнення для роботи з людьми, які пережили сексуальну травму, якщо ви самі її пережили або шукаєте мудрий порадник на цю тему для когось близького.
2. Про розповідь про травму, яка є не лише психологічною, а й суспільною та політичною. І про потребу в діагнозі комплексної травми, тобто про книжку Джудіт Герман «Травма. Від домашнього насильства до політичного терору»


Свідки піддаються діалектиці травми так само, як і жертви. Тому, хто спостерігає, важко зберегти спокій і ясність мислення.
Історія досліджень травми — це своєрідна історія нападів амнезії, що повторюються.
(…) найсильніша мотивація, щоб упоратися з цим страхом, — це щось сильніше за патріотизм, абстрактні ідеали чи ненависть до ворога. Це взаємна любов між солдатами.
Травма з’являється тоді, коли дія неможлива.
Психіатр Вільям Нідерланд, який працював із людьми, що пережили Голокост, помітив, що зміни ідентичності були постійною рисою «синдрому вцілілого». Більшість його пацієнтів казали: «я не та сама людина», проте ті, хто був у найгіршому стані, казали просто: «я не людина».
Патологічне середовище змушує дитину розвинути надзвичайні вміння — як творчі, так і патологічні.
цитати з книжки (пер. Марія Рейманн)
Це одна з тих книжок про травму, які треба прочитати. Або напишу з меншим «мусиш»: якщо часу на читання мало, а потрібні есенція, поглиблення й укоріненість у темі травми, то варто звернутися до Джудіт Герман. Хоча книжку вперше опубліковано 1992 року (доповнено 1997-го), це й досі читання, яке має чимало що внести в колективний терапевтичний світогляд.
Це книжка для кожного, кого цікавлять політичні, суспільні та історичні передумови травми, а також комплексної травми (останньої Герман, до речі, є палкою адвокаткою). Водночас це видання, яке дає змогу зазирнути у внутрішній світ травмованих людей, у їхні внутрішні конфлікти, глухі кути, емоційне борсання, що стає зрозумілим, коли ми вміщуємо його в контекст пережитого ними. Вона містить свідчення людей, які зазнали терору воєнного, політичного, біженського, але також терору дуже поширеного й досі замовчуваного — терору домашнього насильства.
Я досі не можу збагнути, як мені вдавалася терапевтична робота без перспективи, викладеної у творчості Джудіт Герман. Це нелегка книжка, місцями вона приголомшує, але, можливо, це одна з найважливіших психологічних книжок, які ви прочитаєте.
Judith Herman (2020), Trauma. Od przemocy domowej do terroru politycznego. Warszawa: Czarna Owca. Tł. Maria Reimann
3. Про те, як нам — щоб вижити — потрібна уява, а необов’язково правда, тобто про прекрасну книжку «Рятуйся, життя кличе»


Саме контекст надає події значення. Малий Моріс, урятований із лодзького гетто, розповідає: «Я їхав потягом, уперше в житті, я був щасливий. Він віз мене на смерть».
Я швидко зрозумів, що досить мовчати, щоб мати змогу вільно говорити.
Я наївно вірив, що травму можна пояснити війною. Сьогодні я думаю, чи не завдало мені глибших ран те, що я мусив мовчати, коли настав мир.
У всіх країнах, яких торкнулася війна, помічають це парадоксальне явище: доки війна триває, діти здаються сильними, а потім ламаються.
Передчасна дорослість не свідчить про правильний розвиток дитини — надмірна серйозність у дитини не є нормою. Дорослі помиляються, коли думають, що дитина надто швидко подорослішала. Це не досвід, а втрата вітальності. Після травматичного удару діти згасають, а дорослі захоплюються їхньою зрілістю.
Ненормальне не означає патологічне.
Якщо «я» крихке, «ми» править за протез.
Твоя правда має свої межі. Пам’ятай про це, хай би про що ти говорила — про щось погане, що сталося, чи про добре, що тільки має статися.
Це книжка з категорії найпрекрасніших із прочитаних за все моє життя. Тут є і травма, і резильєнтність, біль і вихід поза біль, людське звірство і найвища людська моральність та доброта. Автор книжки — французький психіатр і невролог, якому в дитинстві вдалося уникнути смерті від рук гітлерівців. На сторінках книжки він здійснює вівісекцію своєї дитячої стійкості (психологічна стійкість, зрештою, стала важливою темою його пізніших професійних пошуків), переплітаючи це з об’єктивно жахливими подіями найраніших років життя, показаними, однак, суб’єктивними очима дитини, яка намагається побачити в жахітті довкола себе лише те, що дасть їй змогу вижити.
Мене не було при моєму першому народженні. Моє тіло з’явилося на світ 26 липня 1937 року в Бордо. Так мені сказали. Я змушений у це вірити — сам я не маю жодних спогадів про ті хвилини.
Натомість я пам’ятаю своє друге народження. Однієї ночі я прокинувся, а моє ліжко оточували озброєні чоловіки. Вони прийшли по мене, хотіли мене вбити. Тієї ночі почалася моя історія.
Це книжка, мабуть, найбільше про пам’ять (пам’ять травми, але не тільки) і про те, як ця пам’ять живиться наміром, із яким ми нею користуємося. Це також читання про те, що давати собі раду — не те саме, що резильєнтність (уміння давати собі раду незмінне, а резильєнтність змінюється в часі). Водночас це зворушлива розповідь про повернення собі притлумленого гніву.
І про те, як сильно нам потрібен для наших травм «емпатичний свідок» (а це вже вислів Пітера Левіна).
Дуже рекомендую (хоча книжку давно не перевидавали, можливо, ви знайдете її у своїх бібліотеках, а за наведеним нижче посиланням можна також прочитати перші 30 її сторінок).
Boris Cyrulnik (2014), Ratuj się, życie wzywa. Warszawa: Czarna Owca. Tł. Ewa Kaniowska
4. Про терапію, яка рівнозначна повазі, тобто про книжку «Дисоціативні розлади після травми»


Дисоціація — це серйозний збій інтеграції, що порушує і змінює наше відчуття власного «я» та нашу особистість. Наша здатність до інтеграції може бути хронічно ослаблена після пережитої травми. Вона також може бути порушена чи обмежена, якщо ми вкрай утомлені, перебуваємо в стресі або тяжко хворі, хоча в такому разі це явище тимчасове. Травма, пережита в дитинстві, дуже глибоко блокує нашу здатність інтегрувати досвід у зв’язну й повну історію нашого життя, оскільки здатність до інтеграції в дітей значно обмеженіша, ніж у дорослих, і все ще розвивається.
Хоча прояви гіпозбудження сьогодні не зараховують до симптомів ПТСР, поступово зростає усвідомлення і прийняття того факту, що деякі люди у відповідь на травму переживають щось на кшталт дисоціативного вимкнення замість гіперзбудження. Насправді більшість людей із ПТСР переживають поперемінно обидва ці фізіологічні стани, які фахівці вважають дисоціативними.
Відчуття безпеки може з’явитися, коли всі частини нашої особистості одностайно зречуться, принаймні тимчасово, внутрішніх конфліктів і критики та зосередяться на теперішній миті.
цитати з книжки
Мене зворушують (буквально і до сліз!) книжки, які не стигматизують, а поглиблюють розуміння психічного страждання. «Дисоціативні розлади після травми» — це книжка, завдяки якій ми можемо побачити цілу людину, а не лише проблему, з якою вона приходить на терапію. Це книжка, яка не лякається нашої внутрішньої заплутаності, і водночас книжка, яка дає надію розібратися у фрагментах самого себе.
І хоча це книжка-порадник, водночас це трактат про силу інтеграції. І путівник крок за кроком (для клієнта і для терапевта) про те, як приборкати внутрішній хаос.
Дякую тобі, WUJ, за всі ці прекрасні книжки про терапію травми!
Boon, S., Steele, K., van der Hart, O. (2019), Zaburzenia dysocjacyjne po traumie. WUJ.
5. Про легкість, яку ми носимо в собі, тобто про книжку для дітей (і не тільки) «Мій спокій»


Дихання — це велика сила.
Зірка в моєму животі.
Моя зірка.
А наостанок — книжка, яку варто постійно тримати на нічному столику (і не лише в дитячій кімнаті). Це книжка, яка через дихання, образ, ритм, слова і вправи дає нам змогу вправлятися у встановленні контакту з внутрішнім спокоєм. Водночас це книжка, яка у вересні мені дуже-дуже потрібна (поруч із книжкою тієї самої авторки «Моя злість» :)). Ви знайдете в ній 4 рухово-медитаційні вправи, які варто закарбувати собі в пам’яті назавжди (і що раніше ми почнемо, то краще для нас).
PS Із видавництвом «Zakamarki» я познайомилася, коли на світ з’явився мій синочок ( багааато років тому), і залишаюся вірною цим книжкам (і видавництву) донині. Я включаю їх у свої воркшопи, у терапію і шукаю в них дзеркал, у які можу подивитися («Про це можна говорити тільки з кроликами» — ще одне моє відкриття!).
Anne Crahay, tł. Katarzyna Skalska (2021), Mój spokój.
Далі буде: продовження моїх книжкових захватів на тему травми і резильєнтності — вже незабаром.
Тут ви знайдете перший допис із цієї серії.