Читанки про травму і резильєнтність #1

Резильєнтність — це плинність. Плинність переходу від надмірного збудження до збудження більш оптимального. Повернення від завмирання до руху. Заспокоєння після відчуття загрози — у напрямку відчуття безпеки. Переходу від стану тривоги до стану, в якому ми придивляємося до світу з цікавістю (і навпаки).

Психологічна література й усвідомленість, що приходить разом із її засвоєнням, дають нам змогу розширити діапазон резильєнтності. А цього ми всі зараз дуже потребуємо. Широти нашої стійкості, ґрунту під ногами й підстав, на яких можна будувати надію.

Отже, починаємо.

Нижче — перша серія книжок про травму (а також терапію травми) і резильєнтність, які я читаю і які раджу. Я поступово додаватиму нові.

***

Нам потрібні здорові спільноти, щоб гоїти свої рани, або про книжку «Що з тобою сталося?», розлоге інтерв’ю Опри Вінфрі з Брюсом Перрі

Найбільше зцілення відбувається у спільнотах.

Це так влучно описує нашу культуру сьогодні. Ми реактивні; обираємо зручні рішення, що дають швидкий результат; боїмося ризикувати; зосереджуємося на здобуванні матеріальних речей, а не стосунків.

Якщо ти контролюєш те, скільки і коли травмована людина говорить про травму, то для неї це радше ретравматизує, ніж зцілює.

фрагменти книжки

(наведені цитати — у моєму перекладі,  книжку я читала у 2021 році, тоді ще не було польського видання)

Це одна з найважливіших книжок, які я прочитала у 2021 році (і я так тішуся, що у 2022-му вона з’явиться й на польському ринку — завдяки видавництву Agora). Брюс Перрі, якого польський читач уже знає з книжки «Хлопчик, якого виростили як собаку» (я писала про неї давним-давно тут), відповідає на запитання Опри Вінфрі (так, тієї славетної Опри!) про суть травми, специфіку травматизації в ранньому дитинстві, резильєнтність і нашу культуру, в якій — на думку їх обох — так важко емоційно зцілюватися. 

Проте розмова  Перрі та Вінфрі найбільше про те, що саме контекст визначає, що стане для нас травматичним, а що ні. Адже для нашого подальшого розвитку — на думку Перрі — стократ важливішим за те, що з нами сталося в дитинстві, є те, чого з нами не сталося. Найбільша проблема — не травматична подія, а брак чуйного опікуна, який допоміг би нам метаболізувати її разом із ним. Не насильницькі стосунки в батьківському домі, а мовчання людей довкола цих стосунків і брак підтримки тоді, коли ми її потребували. Не перебування в секті, яка нас кривдить, а невміння подбати про нас після такого досвіду, коли ми вже з неї виберемося. Не досвід війни, а уникання цієї теми в родині заради «захисту» дитини.

Перрі вболіває через поширене в нашій культурі відгороджування від страждання, яке утруднює нам усім загоєння наших емоційних ран, але водночас розповідає, у скільки способів ми можемо покращити наші домівки, школи, кабінети психотерапевтів і лікарів, щоб вони були місцями, чутливими до явища травми. Принагідно він також звертає нашу увагу на те, що спосіб, у який більшість із нас нині живе, — у зливі подразників без такого потрібного буфера близьких стосунків — сам по собі потенційно травматичний. 

Говорячи про терапію травми, Перрі порівнює її з відвідинами давно затонулого корабля. Найкраще відкривати елементи затонулого корабля шматочок за шматочком, крок за кроком. Не все одразу — щоб не потонути й не загубитися у відкриванні таємниць цих уламків. Терапія травми — це не місце для поспіху. Це простір, де шанують чиюсь готовність (і неготовність) іти далі. Водночас це процес, у якому неможливо зробити два кроки одразу, а щоб піти вперед, часом треба зробити кілька кроків назад (і дати клієнтові психотерапії вміння, яких він не мав шансів виробити через травматизацію). Не менш важливо й те, щоб не закинути обстеження корабля — життя в тіні травми може згасити потенціал нашого життя. 

«Що з тобою сталося?» — це  книжка про могутність ритму, спільноти, а також науки і знань у підході до психологічної травми. Це пеан на честь нашої надзвичайної нервової системи. І нарешті — це заохочення зацікавитися цією заплутаною та міждисциплінарною галуззю, якою є студії травми, дисоціації та посттравматичного зцілення.

Bruce D. Perry, Oprah Winfrey, Co ci się przydarzyło? Rozmowy o traumie, odporności psychicznej i zdrowieniu. Wyd. Agora

Як пошанувати наш індивідуальний темп дозрівання, який колись було загальмовано, або про книжку «Лікування травми розвитку»

У міру того як нервова система стає більш урегульованою, багато когнітивних порушень зникає.

Що раніша травма, то глобальніший вплив вона має на фізіологію та психіку людини.

Коли діти відщеплюють суттєві агресивні імпульси, вони бачать лише дві можливості: ідентифікувати себе як добрих, але безсилих (acting-in) або ідентифікувати себе як поганих, але сильних (acting-out).

Може дивувати, що досвід повноти можливостей є одним із найважчих завдань, які стоять перед нами як людьми.

фрагменти книжки

«Лікування травми розвитку» — це книжка про те, що з нами відбувається (з нами, тобто з нашою нервовою системою, нашим здоров’ям і нашими стосунками), коли зовнішні чинники змушують нас зіщулитися ще до того, як ми встигнемо вповні розквітнути. Рання травма розвитку (що сягає навіть нашого пренатального періоду) дієво відтинає нас від вітальності, гнучкості, внутрішньої м’якості та грації. Тож для людей, які не знають іншої внутрішньої реальності, крім саме цієї відрізаності від життєвості та відчування, будь-який контакт із ними буде небажаним і жахним. Наші драматичні способи пристосування до ворожого або занедбувального середовища, яке є нашим досвідом у перші роки життя, стають для нас виявом нашої унікальної природи (хоча насправді вони лише закріплені способи буття у світі). Ми — ще дітьми — беремо на себе відповідальність за поразки близьких людей, які не вміють захистити нас від світу або від самих себе. Ми западаємося в себе, здаємося, відгороджуємося від відчування, ціпеніємо (фізіологічно, але й екзистенційно).

«Лікування травми розвитку» — це книжка про те, як поступово повертати собі контакт із життям, не перевантажуючись його інтенсивністю. Це чудова книжка для терапевтів (передусім терапевтів травми), але вона буде дуже помічною і для кожного, хто підозрює в себе досвід травми розвитку. Це також чудовий компендіум знань про те, чому в людей із травмою розвитку техніки суто когнітивної терапії не мають великих шансів спрацювати, а то й можуть поглиблювати проблему (за ранньої травми нова кора ще не цілком сформована, тому когнітивні техніки не є повністю ефективними). 

Принагідно «Лікування травми розвитку» — це ще й чудовий вступ до терапії NARM (NARM = нейроафективна реляційна модель), терапії, спрямованої на лікування ранніх травм розвитку, яка інтегрує методи top-down із методами bottom-up. Це підхід, що спирається на роботу з ресурсами (а не лише на патологізацію симптомів)  і поєднує психодинамічні знання з методами міжособистісної нейробіології, роботи з тілом, когнітивними техніками й теорією прив’язаності. NARM природно доповнює терапію Somatic Experiencing, про яку я, сподіваюся, ще не раз згадаю вам на цьому сайті. 

Laurence Heller, Aline LaPierre (2018), Leczenie traumy rozwojowej. Wpływ wczesnej traumy na samoregulację, obraz samego siebie i zdolność tworzenia związków. Wrocław: Wydawnictwo Instytutu Terapii Psychosomatycznej. 

Нам потрібна тілесність, а не лише уважність, або про книжку «Відітни напругу»

Ми — нащадки найчутливіших, найбільш неспокійних і застресованих людей, які будь-коли існували. 

[…] повернення до функціональної активації забезпечує нам базову життєвість, здоров’я і силу.

Якщо візьмеш із собою тіло, не залишишся сам на сам із розумом.

Ми не переписуємо історію, ми лише реорганізуємо фізіологію.

фрагменти книжки

Писати про заплутані нейробіологічні питання просто, але не надто спрощуючи, — це те, що вдалося Реббеці ЛаДайн у її книжці «Відітни напругу» про те, як давати собі раду з тривалим або гострим стресом. Водночас це книжка, яку люди, що працюють у (дуже близькому мені) підході Somatic Experiencing, можуть рекомендувати своїм клієнтам/пацієнтам як читання на доповнення до терапії. Це також книжка для кожного, хто хотів би знайти способи полегшити собі тягар наслідків хронічного стресу.

У «Відітни напругу» практично описано засади, які я обожнюю в Somatic Experiencing і які щодня використовую у своїй кабінетній роботі:

  1. відчування свого тіла –  його мимовільних і свідомих рухів, його напружень і млявості, ділянок тіла, яких ми не відчуваємо і які відчуваємо надмірно, – а також приведення цього тіла в рух є ключовими в ефективній  терапевтичній (а також автотерапевтичній) роботі;
  2. вправи на уважність (особливо інтероцептивну = зосередження на відчуттях із тіла, емоціях та імпульсах) можуть породжувати ще більше напруження в людей, які борються з перманентним стресом; 
  3. ключова для нашої нервової системи потреба завершити реакцію на стресор/загрозу/травматичну подію; цих завершень наша нервова система потребує, щоб зі стану активації перейти до стану нового спокійного дослідження (без них наші тіла перманентно ведуть боротьбу, хоча джерело цієї боротьби лежить у далекому минулому);
  4. рух є джерелом саморегуляції та заспокоєння;
  5. регуляційна інтероцепція – свідоме перенесення уваги на те, що ми відчуваємо у своєму тілі як спокійне, врегульоване, безпечне, – є одним зі способів розтоплювати реактивність, що місяцями/роками накопичувалася в тілі.

Це книжка, яку не лише читаєш, — це книжка, яка осідає у звичках щоденного життя і поволі, але безповоротно змінює наші стосунки з нашим тілом і з нашою емоційністю. Щиро раджу вам цю книжку.

Ladyne, R. (2021), Odetchnij napięcie. Jak pokonać stres dzięki praktykom psychosomatycznym. Kraków: WUJ.

Відчуття безпеки як брама до трансформації, або про книжку «Полівагальна теорія на практиці»

Здатність до саморегуляції будується на фундаменті безперервного досвіду корегуляції.

Спадщина розрегульованої автономної організації передається з покоління в покоління.

Нейроцепція безпеки несумісна з нейроцепцією небезпеки або загрози життю, і тому одна виключає іншу.

Історії, в яких ти мешкаєш, беруть свій початок далеко від мозку, що мислить.

Травму можна розуміти як хронічний розрив зв’язку з іншими.

Соціальне середовище впливає на нашу біологію.

Відчуття безпеки в кожного з нас має свою власну історію. Немає однієї, спільної для всіх мапи, яка полегшувала б рух у напрямку стабільного й гнучкого відчуття безпеки. Таку мапу ми мусимо створити собі самі або з допомогою психотерапевта. А процес здобування підказок про те, що зумовлює наше відчуття безпеки, ніколи не закінчується (бо й у нашому сприйманні безпеки постійно щось змінюється).

Нова книжка Деб Дани про полівагальну теорію на практиці — це для мене, крім дуже приступно викладеної теорії, скарбниця вправ, якими в терапії травми може скористатися терапевт, що працює чи не в будь-якому підході. Це книжка про те, що наша нервова система (тут ідеться передусім про її автономну частину) найбільше вчиться через досвід, і наше завдання — давати їй якомога більше досвіду, в якому вона відчує/ми відчуємо заземлення, силу і приємність. Це книжка про те, як заприятелювати зі своєю нервовою системою і як підтримати в цьому процесі інших. Це також книжка про могутність арттерапії та креативності у віднаходженні дороги до себе. Дуже вам її раджу!

Dana, D. (2021), Teoria poliwagalna w praktyce. Zeszyt 50 ćwiczeń. Kraków: WUJ.

Сабіна Садецька, викладачка терапії травми

Познань, 27 лютого 2022

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Prev
«Без завдань я розпадаюся» — як травма може пояснювати наше життя в постійному бігу

«Без завдань я розпадаюся» — як травма може пояснювати наше життя в постійному бігу

ТРАВМА І НЕВІДЧУВАННЯ, З ЯКОГО НАМ ВАЖКО ПОВЕРНУТИСЯ Травма виникає тоді, коли

Next
Як дозволити травматичному досвіду стати минулим (і завершити реакцію, яку перервала травма)?

Як дозволити травматичному досвіду стати минулим (і завершити реакцію, яку перервала травма)?

*** Якщо стресовий цикл не пройде через етап, на якому ми відчуємо  його

У цьому розділі немає даних
У цьому розділі немає даних
You May Also Like