Книжки можна читати пасивно й відтворювально або ж живо і збагачувально. Найфантастичнішу книжку я можу десь зовсім загубити у своєму прочитанні, якщо захочу її просто «відмітити галочкою», докінчити, похвалитися (також сама перед собою) тим, що її прочитала. Якщо ж книжка має мене розвинути, має внести щось важливе в моє життя, мені потрібно читати її живо. Так стається, коли я дозволяю собі дискутувати з нею у своїй голові (і в розмовах із друзями), коли багаторазово до неї повертаюся (тижнями, місяцями, роками), коли спостерігаю за світом довкола, шукаючи в ньому книжкових аналогій або книжкових протилежностей. Живе читання для мене — це коли зміст книжки розпирають захвати, сумніви, запитання та ідеї, що виросли з прочитаного. Коли я читаю тексти живо, я ніби творю з них цілком новий зміст — на межі слів книжки, мого досвіду і моєї уяви.
Мене не цікавить сіре, відтворювальне читання. Я не хочу читати книжки для того, щоб мати їх прочитаних більше (і могти взятися за наступну мертву лектуру). Я хочу читати книжки, щоб більше розуміти себе, щоб зростати, щоб використовувати книжки для зміни світу.
Ось такі книжки я прочитала останнім часом живо:
1. Про тіло, яке знає, що робити, і про те, як йому не заважати. «Голос нутра» як моя найулюбленіша нині книжка про терапію травми

Ця книжка також найособистіша і найпоетичніша з усіх, які він написав.
з передмови Ґабора Мате
Спостереження, які я зробив, спілкуючись із представниками різних корінних народів, дають мені підстави стверджувати, що мій метод має певні спільні риси з шаманськими ритуалами зцілення.
У пам’ятній телефонній розмові (проф. Ніколас) Тінберґ промовляв до мене голосом доброзичливого дідуся: «Пітере, пам’ятай, що ми просто група тварин».
Людина, яка входить у процес знерухомлення нажаханою, з великою ймовірністю виходитиме з нього в такому самому емоційному стані. «Як входять, так і виходять» — це вислів, яким хірурги військово-польових шпиталів описують реакції своїх пацієнтів, поранених на полі бою.
цитати з книжки
«Голос нутра» — це книжка, яку варто поставити на полицю поруч з книжкою «Тіло веде лік» Бессела ван дер Колка і книжкою Джудіт Герман «Травма. Від домашнього насильства до політичного терору». Ця тріада книжок торкається теми травми з різноманітних перспектив, що майже повністю доповнюють одна одну, — історичної, політичної, суспільної, культурної, антропологічної, психологічної, фізіологічної та терапевтичної. Бессел ван дер Колк переконує нас насамперед у тому, що говорити про травму — не означає лікувати травму (і що для розуміння травми потрібно щось більше, ніж статистична значущість). Він показує також дефіцити (хоча, на щастя, не цілковиту непридатність) когнітивно-поведінкової терапії та психоаналізу в терапії травми. Джудіт Герман, своєю чергою, пропонує нам незвичайну розповідь про політизацію травми (і про численні періоди її забуття), а також про необхідність запровадити в психопатологію діагноз комплексної травми (кПТСР), що, зрештою, у світі частково вдалося. Пітер Левін же в «Голосі нутра», який я тут рецензую, снує свою книжкову оповідь довкола біології, антропології та етології (галузі науки, що досліджує поведінку тварин), показуючи нам незвичайну мудрість, вписану в наші людські (але ж водночас такі ссавцеві) тіла.
«Голос нутра» — це книжка, яка вчить, що робота з травмою полягає насамперед у підтримці наших природних траєкторій зцілення. Це книжка про стриманість терапевта під час такої роботи, про делікатність і неінвазивність терапії травми. Водночас це чудовий підручник, який дає змогу зрозуміти найважливіші ідеї напряму Somatic Experiencing (творцем якого є Пітер Левін): пендуляції, титрування, SIBAM чи ренегоціації травми.
«Голос нутра» — це ще й (що доволі дивовижно!) автобіографічна книжка. Пітер Левін описує в ній нещасний випадок, що стався з ним самим (його збила машина на пішохідному переході), і те, як — завдяки власному глибокому розумінню суті травми і травматизації — йому вдалося запобігти наслідкам травми в подальшому житті. Раджу вам звернути особливу увагу саме на ці частини книжки (нещасний випадок описано в ній двічі): це дуже практичний опис механізмів зцілення і резильєнтності, а водночас корисні підказки для всіх, хто пережив травматизацію або працює з людьми після травми.
«Голос нутра» — важлива книжка для кожного, хто хотів би вінтегрувати роботу з тілом у свою терапевтичну роботу, і абсолютний must-read для кожного терапевта травми.
2. Про травму, наслідки якої сягають далеко за межі особистого страждання (і ведуть нас до судових залів і в’язниць), або про книжку «Диявол, якого ти знаєш»

[…] психіатричні дослідження часом вимагають «глибокого занурення» в темну глибінь, де нам може відкритися як незвичайна краса, так і велика небезпека.
[…] ідентичності жертви і кривдника не встановлені раз і назавжди й можуть співіснувати в одній людині.
Кожен, хто відбирає в іншої людини життя, водночас назавжди змінює власне.
Мене дуже зворушили слова одного з працівників в’язниці, який нещодавно сказав мені, що, на його думку, «у кожному агресивному в’язневі сидить сповнена доброти людина, яка хотіла б вибратися назовні».
Мене охопив неспокій, а це відчуття, якого судовий психіатр ніколи не ігнорує.
Ніхто не навіює їм, що минулого не існує. Британська психоаналітикиня Керолайн Ґарленд сказала про це прямо: процес лікування полягає в тому, щоб «постійно над цим працювати, а не в тому, щоб викинути це з голови».
Цитати з книжки
Ґвен Адсгед, авторка книжки «Диявол, якого ти знаєш», — психіатриня, психоаналітикиня і терапевтка, що спеціалізується на роботі зі злочинцями, які водночас страждають на психічні хвороби (щоправда, це останнє — не така вже й часта кореляція; переважна більшість людей із психічними хворобами ніколи не скоює жодних злочинів). Авторка роками працювала психіатринею і терапевткою в Бродмурі — психіатричній лікарні суворого режиму (про яку я нещодавно згадала завдяки видатному фільмові «Silent Twins»). Більшість випадків, описаних у її книжці, — це саме пацієнти Бродмуру: серійний убивця, сталкерка, палійка, батько, який сексуально кривдив своїх дітей, лікар, що завантажував на комп’ютер дитячу порнографію…
Деякі з історій, описаних докторкою Адсгед, закінчуються добре: терапія дає вражаючі результати, життя пацієнтів докторки Адсгед змінюється (або принаймні змінюється те, як вони дивляться на себе і на найтрагічніші моменти свого життя). Проте є й історії сумні, які починаються і закінчуються мороком. І все ж Ґвен Адсгед дає шанс на чесну терапію кожному — незалежно від тяжкості й жорстокості його злочину. Адже бути злочинцем — на її думку — не означає втратити статус людини (а роль психотерапевта — не оцінювати, а допомагати). Тим самим «Диявол, якого ти знаєш» — це книжка про етос роботи психотерапевта, про постійну перевірку того, чи не лінуємося ми у своєму мисленні і чи вміємо (досі!) бути для наших пацієнтів добрими провідниками по найчорніших закутках їхньої душі.
Я люблю цю книжку особливо за те, що в її захопливий зміст вплетено вірші (тут є навіть фрагмент поезії Шимборської), а також незліченні цитати з Шекспіра (аж хочеться читати його наново!). Люблю її й за делікатне, уважне використання психоаналітичних рамок для розуміння того, що стається у внутрішньому світі пацієнтів Ґленн.
«Диявол, якого ти знаєш» — це книжка, яка має шанс назавжди змінити те, як ми бачимо інших людей і себе. Хоч це книжка про найгірші з людських злочинів, вона залишає нас із відчуттям, що всі ми — у своєму екзистенційному блуканні й віднаходженні себе — маємо між собою значно більше спільного, ніж здатні зізнатися самим собі. Водночас це заклик не полишати ранню дитячу травму напризволяще. Багато зла цього світу ми могли б зупинити, якби тільки вдавалося реагувати на дитячі рани в самому їх зародку, а не — через роки — у лікарнях, в’язницях чи моргах.
3. Про те, як сильно ми потребуємо порядку в ранніх стосунках, або про книжку «Перевернуті стосунки» Марґо Сандерленд

Часом уперті вибухи дитини, спричинені злістю або дистресом, можуть бути «партитурою» болю одного з батьків або стосунків батьків. Отже, крик батька чи матері має внутрішній характер, проте дитина, вловивши його, викрикує його насправді. Напруга опікуна, яку вивільняє дитина, може бути наслідком будь-якої його емоції, наприклад пригніченості, злості чи гіркоти, а навіть невиплаканого жалю.
Дитина узагальнює образ страхітливого батька чи матері й переносить його на інших людей.
У разі посттравматичного стресу хімічна інформація, що надходить із ссавцевої та рептильної частин мозку, перевантажує лобові частки (вищу ділянку мозку, відповідальну за мислення) й послаблює здатність дитини раціонально думати про те, що відбувається.
Дослідження показують: якщо батьки постійно не здатні проясніти, побачивши свою дитину, бачачи любов і ніжність, які вона виявляє, її мозок звикає до низького рівня гормонів, відповідальних за позитивне збудження, і до високого рівня гормонів стресу.
Цитати з книжки
Очевидно, що коли книжку радить професорка Катажина Шір, то рано чи пізно вона опиниться на моїй полиці. Я мала унікальну нагоду вчитися в пані професорки в університеті й відтоді з нетерпінням виглядаю інтерв’ю з нею, її лекції та кожну її нову публікацію. І саме від проф. Шір я дізналася про книжку «Перевернуті стосунки» Марґо Сандерленд. Книжку я одразу придбала, прочитала від дошки до дошки і відразу замріяла прочитати більше книжок цієї авторки (на полиці чекає своєї черги ще ця).
«Перевернуті стосунки» — це книжка насамперед про парентифікацію (тобто ситуацію, коли дитина опікується — психологічно — батьком чи матір’ю, а не навпаки), про батьків, які нестабільні у вихованні, про дітей, яким важко почуватися безпечно в тому, щоб бути дитиною. Це книжка про те, що нормальним для дитини стає те, що вона знає, а не те, що для неї добре. Про страх, який блокує спонтанний розвиток дитини, її здатність досліджувати, гратися чи врегульовувати свої емоційні стани. Водночас це книжка, повна чудових терапевтичних інструментів (не лише для роботи з дітьми), які дають змогу в терапії звернутися до ран і дефіцитів, пов’язаних із нашими опікунами/батьками.
Проте це ще й книжка важка, яка ставить нас віч-на-віч зі стражданням дитини, чий батько чи мати «опікунськи заблоковані» щодо неї (це один із концептів, які обговорюються в «Перевернутих стосунках»). Це книжка про те, що резервуар довіри дитини до батьків не є невичерпним і бувають стосунки між батьками й дитиною, у яких дитина перестає любити свого батька чи матір. Це книжка про величезну роль, яку всі ми, дорослі, відіграємо в очах дітей, і про те, як часто ми в цій ролі просто підводимо.
Раджу її особливо дитячим терапевтам, але й терапевтам дорослих, які борються з комплексною травмою.
4. Про те, що біль неможливо залити алкоголем, або про книжку «Пошук безпеки. Терапія ПТСР і зловживання психоактивними речовинами»

Я належу до третього покоління жінок у моїй родині, які подолали посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Моя мама і бабуся походили з Угорщини. Вони вціліли в Голокості, переживши найтрагічніші ситуації та багаторазово зазнавши травм.
з передмови авторки
Терапевтів заохочують «слухати» поведінку пацієнтів більше, ніж їхні слова, щоб слухати ефективніше (наприклад, автодеструктивна поведінка як «крик про допомогу»).
Зловживання речовинами означає не «зло», а невдалу спробу розв’язати проблему.
Те, що скаже пацієнт, варте вдвічі більше, ніж те, що скаже терапевт.
Цитати з книжки
Це найтехнічніша з книжок, описаних у цій добірці (у ній ідеться про групову модель терапії і крок за кроком описано кожну з 25 терапевтичних зустрічей). Проте я дуже люблю її передусім за теоретичний вступ, який пояснює взаємні, двобічні й нерозривні зв’язки між пережитою травмою та залежностями. Традиційні терапії підходять до теми травми і залежності послідовно: спершу в них займаються залежністю і лише потім — терапією травми. Підхід Лізи Наджавітс дає змогу опікуватися обома цими труднощами одночасно, не втрачаючи з поля зору й того факту, що ні залежність, ні травма не визначають нас остаточно. Адже ми — хтось більший, ніж наша залежність, ми — хтось більший, ніж наш біль. Ми — цілість, і саме як до цілості до нас слід ставитися в процесі зцілення/психотерапії.
«Пошук безпеки» — це дуже делікатний, поступовий спосіб терапевтичної роботи, який будує відчуття стабільності та спільноти. Фундаментом тут є створення простору, у якому пацієнти можуть повернути собі відчуття психологічної безпеки (безпеки у перебуванні з травматичними спогадами, у турботі про себе, безпечного перебування з іншими людьми тощо). Це також робота над тим, щоб поступово побачити реальну ціну залежності та будь-яких інших стратегій уникання відчуттів. Одна з важливих тем цієї терапії — ще й екзистенційний вимір: ми досліджуємо з пацієнтами їхні цінності й те, якими людьми вони хочуть ставати (а не лише те, що вони хочуть усунути зі свого життя).
Бажаю вам прекрасного, живого читання описаних тут книжок! І прекрасних терапевтичних процесів. Світ зараз дуже сильно потребує терапевтів (а ще більше — терапевтів травми). Тож нехай ми ніколи не перестанемо вдосконалюватися і зростати в цьому завданні.
Сабіна