Наші стратегії виживання в травмі стають нашими якорями. Ми навчилися, що — хоч світ назовні й не є стабільним — стабільним може бути те, якими в цьому світі є ми. Ми почуваємося в безпеці не тому, що довкола безпечно, а тому, що робимо те, що колись — давним-давно — давало нам відчуття безпеки.
Нашими якорями безпеки стають:
– напруження м’язів тіла (яке колись захищало нас від відчування чогось, що не вміщалося в нас)
– інтелектуалізування (яке допомагало відгородитися від суперечливих емоцій, відчуттів, імпульсів)
– підлещування (яке захищало нас від агресії інших)
– доведення себе до повного виснаження (яке давало нам змогу не контактувати з жахом, що відбувався довкола нас)
– і так далі, і таке інше.
Проте якщо — раптово, неконтрольовано, незрозуміло — щось/хтось забере в нас можливість скористатися нашою автоматизованою стратегією виживання, ми можемо впасти у стан безпорадності, сум’яття, розгубленості й дуже посилити свої способи не-відчування та захисту себе (наприклад, ще більше напружувати тіло, працювати ще важче, напиватися ще сильніше тощо). Тоді нас також може залити — величезна й нестримна — хвиля відчуттів, яких завдяки стратегії виживання нам не доводилося переживати: тривоги, сорому, гніву, відрази…
Порушити внутрішню систему, що підтримує наше відчуття безпеки, може: психоактивна речовина (яка змінює наше відчуття меж і бажання їх боронити), інтенсивний масаж (який розчиняє наші посттравматичні напруження), сесія роботи з тілом, йога, інтенсивні фізичні чи дихальні вправи, медитація і так далі. Наші психологічні загати може також раптово (слово «раптово» тут ключове) послабити теплий, безоцінний, безпечний контакт з іншою людиною, який, з одного боку, звільняє нас від необхідності безперервно захищатися від близькості, а з іншого — робить нас поруч із нею цілковито беззахисними.
Наші стратегії виживання не є тільки поганими. Вони — місток, що постає між травмою і нашим виходом із неї. Дозвольмо їм змінюватися поволі. Дозвольмо й собі поволі та лагідно звикати до їхньої відсутності.