Про стосунки, які травма в нас відбирає, і стосунки, які ми завдяки травмі здобуваємо, я написала до найновішого номера Newsweek Psychologia (1/2023).
Нижче — фрагмент цього тексту (по повну версію вирушайте до кіоску :)):
«Буває також, що перед лицем потужної кризи ідентичності, яка зазвичай супроводжує травму, захитується все те, у що ми досі вірили і на чому трималося наше відчуття безпеки. Адже кожна травма спричиняє величезну турбулентність у царині наших цінностей і зв’язків з іншими. Можливо, раніше ми вірили у справедливий світ і в те, що „погані речі не стаються з добрими людьми“. Тож разом із величезним потрясінням, яке несе із собою досвід особистої трагедії, ми відчайдушно потребуємо озброїтися системою цілком нових значень. Буває, що ми сприймаємо себе як „обраних, яких люди ніколи не зрозуміють, бо не пережили того, що ми“. Ми відштовхуємо своїх близьких як людей, які ніколи до кінця не зрозуміють того, через що нам довелося пройти. Ми ототожнюємо себе з роллю жертви — „людини, з якою стаються погані речі“ — або з роллю кривдника — „людини, яка кривдить, але яку ніколи не кривдять“. Можливо навіть, що під впливом травматичного потрясіння ми починаємо думати про себе як про „погану людину“ — адже для того, хто проходить крізь пекло, будь-який сенс, що дає змогу повернути відчуття контролю над своїм життям, кращий, ніж жодного (навіть якщо цей сенс нас розлюднює)».

