«Деякі пацієнти переживають кризу ідентичності, коли почуваються добре. Вони так довго почувалися пригніченими чи нічого не вартими, що не впізнають себе, коли починають визнавати власну значущість»
Hilary Jacobs Handel (2018), Niekoniecznie depresja. WUJ.
«Парадоксально, але людина, яка знецінює себе, зайнята переважно собою. Рани психологічного страждання поглинають енергію людини, не даючи їй відійти від постійного зосередження на власному Я».
Мюріел Джеймс, Дороті Джонгвард, «Народитися, щоб перемогти»
Рюкзак, якого ми не хочемо нести
Щоденне функціонування з наслідками психологічної травми може нагадувати подорож із 30-кілограмовим рюкзаком, повним речей, які нам не потрібні, проте ми зовсім не уявляємо, як зняти цей прикрий психологічний баласт зі своїх плечей (як і того, звідки ці важкі предмети в цьому рюкзаку взялися). У певний момент ми ще й починаємо сприймати цей рюкзак — повний важких емоцій, думок, звичок і тілесних відчуттів, що ускладнюють нам життя, — як частину себе, думаючи про себе: «такий уже в мене характер», «я ледача», «я надто повільно міркую», «я ні на що не годжуся», «зі мною щось не так».
Проте часто саме крізь призму пережитої травми ми можемо зрозуміти, що насправді стоїть за нашим застряганням, «лінощами» чи хронічною втомою. Завдяки цьому знання про нашу нервову систему може допомогти провести межу між нашим характером і накопиченими наслідками травматичної події. Запрошую тебе прочитати текст, у якому я допомагаю зрозуміти, як те важке, що з нами сталося, може успішно і хронічно обкрадати нас на енергію.
Нервова система, яка грається з нами в хованки
Травма — це подія, ситуація або стосунки, які прийшли до нас зарано, надто інтенсивно і надто швидко. Тож, щоб вийти з цієї надмірно обтяжливої ситуації цілими (хоч і не без внутрішніх шрамів), наша нервова система мусила дещо притупити нашу здатність відчувати те, що прокинулося в нас у відповідь на травматичну подію. Багато наших внутрішніх переживань нервова система — майже автоматично — цензурує і дробить, щоб ми під їхнім натиском остаточно не зламалися.
Усе це наша нервова система залагоджує миттєво і без нашого відома. Ми не знаємо, що не відчуваємо. Не знаємо й того, чого саме не відчуваємо. Наша власна психіка грається з нами самими в хованки. Це явище, яке називають дисоціацією, дає нам змогу — попри пережиту травму — функціонувати більш-менш справно, проте коштує нашій нервовій системі величезної кількості енергії. Адже блокування відчуттів і шматків спогадів — це робота на повну ставку, ба більше! це робота на весь час нашого неспання (буває, що саме уві сні пробивається те, що не може бути сприйняте свідомо). Енергія, яку ми могли б спрямовувати на дослідження світу, спрямовується всередину. Ми перестаємо експериментувати, ризикувати, впускати у своє життя хоч щось нове. Блокування відчуттів стає нашою непомітною звичкою, автоматизмом, який важко розпізнати. А наша нервова система, відучена відчувати захват, робить усе, щоб уберегти нас від того, що могло б спровокувати найменший біль. Ми відмовляємося від нових занять і дедалі глибше окопуємося у своєму застряганні.
Проте придушення відчуттів — це лише частина посттравматичного пазла. Є в нас емоції, які були придушені, але є й такі, що супроводжують нас у нашому посттравматичному житті постійно. Ми хронічно чогось соромимося або ж почуваємося знервованими, фрустрованими, дезорієнтованими… Така емоційна мелодія, що безупинно грає на тлі нашої психіки, обкрадає нас на енергію ще більше. Через неї ми втрачаємо здатність переживати спокій, розслаблення, задоволення. Наша нервова система — постійно змобілізована й поглинута чимось — розладнується від найменших стимулів: запізнення на автобус, невинного зауваження колеги, обмовки в розмові. Ми легше вибухаємо, легше занепадаємо духом, а в результаті ще й легше доводимо самих себе до виснаження. Ми самі створюємо для себе токсичне внутрішнє середовище, повне невисловлених звинувачень, тривог і розчарувань. А що більше такого внутрішнього сум’яття, то менше життєвої сили й надії на зміни.
Варто також додати, що пережита травма — це не лише питання емоцій і спогадів. Травма записується також у нашому тілі у вигляді мапи хронічних напружень і знижень цього напруження (якщо десь забагато, тіло мусить десь дати нам замало). Ця постійна змобілізованість тіла, яка нашому тілу ні для чого не потрібна (вона лише залишок незавершеної реакції на травму), коштує нам цілих тонн енергії, ресурси якої, якщо їх не відновлювати, мають право закінчитися (і якої починає бракувати нам на інші життєдайні сфери). Ці напруження супроводжують часті як наслідок травматизації затримування дихання і ціпеніння. Що поверховіше й рідше ми дихаємо, то менший у нас доступ до життєвої сили. І тут коло «травма — тіло — енергія» замикається.
Присвяти зараз кілька хвилин тому, щоб простежити за німою виставою, яка відбувається зараз (саме зараз!) усередині тебе. Подивися, які емоції й настрої виходять на передній план на твоїй особистій сцені, а які сховалися так глибоко, що ти їх зовсім не помічаєш. Пам’ятай, що часто найвиразніші емоції прикривають ті, які найважче помітити (роздратування, наприклад, часто має відвернути нашу увагу від тривоги).
Затримай свою безоцінну увагу також на своєму тілі. Де ти відчуваєш напруження, а де навпаки — не відчуваєш свого тіла взагалі? Наскільки давні напруження, які ти відчуваєш?
Як ти дихаєш саме зараз? Яку оповідь розповідає саме зараз твоє дихання? Наскільки давня ця історія?
Переконання, які цементують нас на одному місці
Травма суттєво впливає і на те, як ми думаємо про себе. Що більше переживання дестабілізує наше функціонування, то сильніша потреба вкласти його в слова, категорії та ярлики. Адже ми не можемо повернути час назад, але можемо вибудувати систему значень, у якій знову почуватимемося в безпеці (проте «в безпеці» зовсім не завжди означає щось добре для нашого благополуччя): «До аварії я була щаслива», «після такої втрати до колишнього спокою вже ніколи не повернешся», «ці стосунки змінили мене НАЗАВЖДИ».
Нас — як вид — рухають значення, і саме вони зосереджуватимуть на собі нашу увагу й енергію. Якщо ми сприймаємо травму як «несправедливість», то можемо напружено сканувати своє оточення в пошуках проявів нових несправедливостей. Якщо пережите багато років тому насильство наш розум категоризував як «пошкодження мене», ми можемо саме так і будувати образ себе — як «людини, якій чогось бракує», «бракованого екземпляра».
Буває також, що внаслідок травми ми впадаємо в цинізм, катастрофізацію, хронічне розчарування собою і світом. І хоча це здається цілком нелогічним, наш розум (а отже, і наша нервова система) може почуватися в цих категоріях найбезпечніше і стояти на варті саме такого способу мислення. Адже якби ми почали думати про своє життя інакше, більш відкрито й довірливо, то, можливо, трішки більше наразили б себе на повторення травми, а цього наша нервова система напевно не хоче допустити (ідеться, звісно, про тривоги, а не про реальну загрозу).
Переконання — це наш життєдайний рушій або — навпаки — наше екзистенційне гальмо. Найсильніші, найбільш розгалужені, ті, що найнадійніше убезпечують нас у житті, можуть — подібно до описаних вище емоцій і тілесних відчуттів — існувати в нашому розумі та впливати на наше життя цілком неусвідомлено. Що жорсткіший наш спосіб мислення про себе, що менше він служить нашій життєвій силі, то більше наше життя звужується і стискається (буває, що й до розмірів шпилькової голівки, як я колись казала вам на одному з вебінарів :)). Процес видобування їх на денне світло буває копітким і часто потребує тривалого й послідовного супроводу — терапевта, ментора, тренера, друга…
Знову зупинися в читанні й переведи увагу на себе самого/саму. Спробуй упіймати думки, які кружляють у твоїй голові після прочитаного вище. Дозволь собі також відповісти на запитання: «Чи вважаю я світ безпечним місцем?», «що я виглядаю у своєму світі (своїх чи чужих промахів, успіхів, зусиль чи радше легкості)?», «яким подіям у своєму житті я надаю найбільшого значення?», «яким моментам свого життя я дозволив позитивно чи негативно себе визначити?»
«Які мої переконання про себе мене обтяжують?» «Які додають мені легкості?» З якими з цих переконань у мене найближчі стосунки? Які прислужилися б мені найкраще?
Шлях до легкості
Тож перш ніж дозволимо власній важкості нас спокусити, приділімо хвилину тому, щоб дослідити її функцію в нашому житті. Поміркуймо (і то не мить чи дві — присвятімо цим роздумам чесний шмат свого часу), що могло призвести до того, що життєва сила стала для нашого тіла загрозою. Шукаймо у своїй поведінці та у своєму тілі острови життєвої сили, яких наша травма не торкнулася. Запрошуймо життєву силу у своє життя частіше й частіше. І частіше.
Не бойкотуймо своєї втоми і не відрізаймо себе від неї. Напруження довкола нашого заціпеніння спровокує лише більше заціпеніння. Поставмося до своєї хронічної втоми як до запрошення у свій внутрішній світ, до таємниць, які вже не треба аж так пильно оберігати.
Ми — щось більше, ніж наша втома. І щось значно більше, ніж наше застрягання.
Бажаю вам чудових пошуків цього «більше».
Сабіна Садецька