Психотерапія — це про взаємну довіру.
Коли ця довіра неможлива, психотерапія стає дуже важкою.
Багато років я вчилася (і досі вчуся), де пролягають межі цієї довіри, де структура стає директивністю, а коли надмірна (як видно з відстані часу) довіра стає неуважністю.
Рецепта довіри немає. Немає для цього протоколу. Я можу переглянути настанови, можу застосувати завчені техніки, можу спертися на дотеперішній досвід (свій і людей, у яких я вчуся), але ніщо з переліченого не дасть мені змоги на всі 100% відповісти на запитання, де саме цієї миті я як психотерапевтка «драматизую», а де надто попускаю.
Бувало*, що я не погоджувалася на скасування сесії, бо мною керувала тривога через чиюсь імпульсивність, спрямовану на самого себе. Тривога заступила мені ресурси цієї людини. З відстані часу я знаю, що мала вчинити інакше.
Бувало, що я погоджувалася на скасування запланованої сесії, бо мною керувало (нерозважливе!) відчуття, що людина має повне право проріджувати сесії, скасовувати їх, викидати з календаря залежно від настрою. Те, що я бачила ресурси, заступило мені ризик. І тут також — з відстані часу — я знаю, що мала вчинити інакше.
У кожному такому випадку залишався (на щастя!) час на те, щоб це обміркувати, поговорити, взяти відповідальність за своє, придивитися до того, як це виглядало з боку іншої людини. Психотерапія — це зустріч, це простір для того, щоб сказати: «знаєш, мною керувало ось це, але я хочу почути, як це було в тебе». Я весь час вчуся цього другого, важливого, кроку. Хочу безупинно оновлювати мапу того, що може бути корисним у терапії, особливо для цієї конкретної людини, яка саме сидить у кабінеті (або з якихось причин цю сесію скасовує, перериває, «уникає»). Психотерапевт теж може сказати: «перепрошую, я не взяла до уваги xyz».
Я вчуся того, що структура сесії та всієї психотерапії служить зціленню, але будуть випадки, коли хтось у кабінеті поставить її під сумнів і матиме рацію. Йому вона не служитиме.
Водночас я вчуся — і з кожним роком (а може, навіть із кожним днем у кабінеті) дедалі більше, — що робота психотерапевта — це величезна відповідальність. І що на певні правила, які були б зручними для іншої людини, я можу не погодитися.
Взаємна довіра — це про межі. Довіра окреслює простір, у якому можлива зустріч психотерапевта і клієнта. Іноді в терапії ми можемо цей простір надмірно звузити або неадекватно розтягнути. І обов’язок психотерапевта, а вже точно мій обов’язок, — безупинно до цього придивлятися.
Колись на лекції Ненсі Мак-Вільямс я почула, що психотерапія — дуже самотня професія. Маючи у своєму розпорядженні цілі покоління психотерапевтів та їхні знання, досвід, дослідження, користуючись супервізією, інтервізією та власною терапією, ми все одно сідаємо навпроти іншої людини цілком самі. І що цю дійсність треба визнати, не злякатися її, але й ніколи її не ігнорувати.
Психотерапевти, хочу дати вам знак, що ви виконуєте важливу, потрібну роботу. Також і внутрішню. У цій професії знання про те, що діє, так само важливе, як і знання про те, що внутрішньо заважає нам користуватися тим, що діє.
А всім, хто користується психотерапією, я хотіла написати, що ваші зауваги щодо процесу психотерапії та його правил потрібні нам — психотерапевтам, — щоб допомагати вам зцілюватися. Вони також допомагають нам — із кожним процесом — звіряти з реальністю, що в терапії справді діє (а не лише мало б діяти).
(І дякую всім, хто обдарував мене в терапії довірою настільки, щоб могти говорити зі мною про те, що в наших зустрічах діє, а що ні. Це щоразу були важливі для мене розмови!)
*Я цілком навмисно пишу тут у множині, бо йдеться про те, щоб назвати певну трудність, а не описати конкретний процес. Те, що відбувається в кабінеті, — це священний простір, до якого психотерапевт не може впускати роззяв.