Про колективну травму

Коли ми всі боїмося однаково

Ми — соціальний вид, і саме в спільнотах та через спільноти відбувається наше зцілення. Саме завдяки людям довкола нас можна пройти крізь численні життєві кризи й катастрофи. Стосунки — наш найважливіший буфер, що послаблює негативні наслідки пережитих травм.  Травма ж — як писав Бессел ван дер Колк — «береться з відчуття, що нас не бачать і не чують» (а Пітер Левін описав це як «відсутність емпатичного свідка»). 

Проте буває й так, що трагедії та катастрофи зачіпають не лише окремих людей, а цілі соціальні групи чи території. Місто/населений пункт/регіон потерпає від повені, землетрусу, пошесті, епідемії, бомбардування або терористичного нападу; конкретну етнічну спільноту послідовно залякують, переслідують або системно винищують; у школі стається стрілянина; у шахті відбуваються поштовхи зі смертельними наслідками тощо. 

Колективна травма — це подія або ситуація, яка зачіпає цілі популяції, спільноти, культури або групи, що мешкають на тій самій території. І так само, як індивідуальна травма дестабілізує людину, яка її переживає, колективна травма дезорганізує нас колективно. Унаслідок неї ми розпадаємося не лише внутрішньо — стрімко розпадається й  соціальна тканина, яка досі давала нам відчуття стабільності та передбачуваності. Порушується ритм дня, що був нам опорою, зникають нагоди чи простори для спонтанних зустрічей, розмови точаться вже тільки довкола колективної катастрофи/трагедії/втрати (у них уже немає місця для інших важливих для нас справ). Психологічна стійкість, яку ми будували через людей і разом із людьми, поступається місцем самотності й розгубленості.

«Наші нервові системи спроєктовані так, щоб вони могли брати участь у житті інших нервових систем», — сказав Пітер Левін у розмові з Томасом Гюблем. До того ж вони надзвичайно схильні заражатися емоційними станами інших. Це діє на нас в обидва боки — як у напрямку дедалі більшої врегульованості, так і в напрямку стану внутрішнього хаосу, що поширюється на дедалі більше людей. Унаслідок колективної травми  ми майже автоматично переживаємо спіраль емоційної розрегульованості, помножену на кількість охоплених травмою людей. Нам важко шукати опори серед близьких (або в інших людей, до яких ми зазвичай звернулися б по допомогу), адже всі довкола нас теж її потребують. У ситуації колективної травми люди входять одне з одним у резонанс тривоги, розгубленості, люті або безсилля. Це переконливо показала нам пандемія: на її початкових (і не тільки) етапах напруга, тривога, жах і внутрішній хаос передавалися всім без винятку (також і тим, хто з огляду на свої соціальні та професійні ролі лікував або психологічно підтримував людей, яких торкнулася хвороба/жалоба/криза, пов’язана з пандемією). 

Які наслідки несе із собою колективна травма?

Кожен із нас на пережиту травму —  навіть масового характеру — зреагує по-своєму, адже кожен із нас має іншу історію попередніх ран і травматизацій, інші чинники, що буферують негативні наслідки травми, та іншу мережу підтримки після травматичної події. Проте можна говорити про певні особливі риси, притаманні травматизації колективного характеру. Нижче я опишу вам кілька з них.

Кожна травма порушує наше відчуття безпеки. Якщо на нас напали на паркінгу торговельного центру, ми можемо ще довго потому відчувати неспокій навіть тоді, коли перебуваємо в цілком безпечній ситуації. Адже в людини з досвідом травми (об’єктивний) стан безпеки різко розходиться із (суб’єктивним) відчуттям безпеки. Проте, щоб зцілюватися, ця людина може повільно, малими кроками вчити себе та свою нервову систему, що паркінги зазвичай безпечні і що її суб’єктивне відчуття загрози не завжди відповідає зовнішній реальності (про повернення відчуття безпеки після травми я готую для вас окремий текст). У випадку ж колективної травми стан загрози і відчуття загрози зливаються в одне. Адже куди б ми не глянули, до нас доходить інформація про (об’єктивну) загрозу (про нових заражених вірусом людей, про бомбардування, що наближається, про незаперечні прояви кліматичної кризи тощо). Страх  перед небезпечною зовнішньою ситуацією внутрішньо помножується на наше суб’єктивне, внутрішнє відчуття загрози. Ми вже ніде не знаходимо прихистку й розради — ні у світі назовні, ні в тому внутрішньому, психологічному. Тим самим колективна травма, як жодна інша, відтинає нас від джерел нашої стабільності та передбачуваності. А ще — навіть коли безпосередня загроза минає — наше внутрішнє відчуття загрози зустрічається з відчуттям загрози, яке ми (спів)відчуваємо в людях довкола, і це ще більше ускладнює нам повернення до емоційного стану, що був до травми. 

Більшість людей, які пережили колективну травму, можуть також бути серйозно й перманентно перевантажені когнітивно та соматично. Адже їхні нервові системи безупинно зайняті водночас опрацюванням втрати (а жалоба — один із найбільш енерговитратних для нас психологічних процесів), призвичаюванням до відчуття загрози, а ще — адаптацією до цілковито нової реальності (наприклад, до життя у вигнанні). Унаслідок колективної травми ми часто втомлені до нестями й водночас сильно налякані своєю втомою (адже нам так потрібна енергія, щоб давати собі раду з новим).

Колективна травма підточує також наше відчуття ідентичності. Те, ким ми є, значною мірою визначається нашими стосунками, нашим оточенням, нашими звичками, навіть нашим розпорядком дня і навіть нашим фізичним середовищем. Коли наше старе життя розсипається, наче картковий будиночок, ми дуже губимося самі в собі. «Чи я й далі є собою, якщо в одну мить втратив свій дім, свою родину й усі плани на майбутнє?», «чи я без можливості щоденного тренування у спортзалі — це й далі я?», «чи я є собою, якщо в новій країні не можу працювати за своїм фахом?» тощо. А що більше розхитані стовпи нашої ідентичності, то менші в нас запаси психологічної стійкості (і коло розрегульованості замикається).

Колективна травма також — як жодна інша — відтинає нас від відчуття дієвості та компетентності (що великою мірою пов’язано з розгубленістю у сфері описаної вище ідентичності). Люди, чиє індивідуальне й колективне життя було раптово зруйноване, можуть відчувати, що їх пограбували, забравши те, що давало їм силу — як у матеріальному, так і в психологічному вимірі. Колективна травма — це низка втрат: фізичних, соціальних, емоційних, і водночас неможливість компенсувати ці втрати чимось новим і стабільним. Отже, людина, якої торкнулася колективна травма, — це (потенційно) хтось, хто втратив зв’язок із тим, що раніше було джерелом його сили (і зі своїми ресурсами). 

Колективні трагедії сприяють також виникненню в спільноті/групі колективних переконань (наприклад, «не довіряймо національності X»), міфів (наприклад, «повінь — це кара за нашу пиху»), тем-табу (наприклад, мовчання про Голокост у перші роки після Другої світової війни). Люди, яких торкнулася травма, можуть також піддатися колективному заціпенінню (уся спільнота втрачає надію, пасивно чекає на «порятунок», уже не докладає жодних зусиль, щоб покращити своє становище), колективній реакції боротьби або втечі.  Отже, те, що у відповідь на окрему травму є індивідуальним, у разі масової трагедії відтворюється всією спільнотою, якої торкнулася травматична подія (Пітер Левін назвав це «колективною нервовою системою»).

Як підтримати себе (або інших) у разі колективної травми?

Колективна травма трапляється зі спільнотами, тож і зцілення після неї має відбуватися В спільнотах і ЧЕРЕЗ спільноти. Отже, найважливішим для людей, яких торкнулася така травма, буде підтримувати, відбудовувати зв’язки з іншими людьми й звертатися до них, зустрічатися й діяти в групі, регулярно й чесно розмовляти про те, що сталося. Не завжди після колективної травми нам потрібна психотерапія, проте швидше оговтатися нам допоможе соціальна підтримка. Алісія Ліберманн назвала це «симфонією підтримки», тобто коли таких людей оточують підтримкою місцеве середовище і психотерапевти (проте з більшим наголосом на першому). 

Борис Цирюльник у своїй чудовій книжці «Рятуйся, життя кличе» (я рецензувала її для вас тут) написав, наскільки важливо для людини після травми, щоб її історія узгоджувалася з історіями людей довкола, які теж її пережили. «Я наївно вірив, що травму можна пояснити війною, — пише Цирюльник. — Сьогодні я замислююся, чи не завдало мені глибших ран те, що я мусив мовчати, коли настав мир». Табуювання колективної травми заганяє її в підпілля спільноти (звідки вона виринає в найнесподіваніші моменти), зцілення ж після неї відбувається через відверті розмови про пекло, якого ми зазнали. Наділити колективний хаос сенсом можна лише у спільноті, адже розміри колективної травми перевищують спроможність окремої нервової системи її метаболізувати.

Підтримуючи людей після колективної травми, варто також подбати про те, щоб вони усвідомили: їм вдалося пережити травматичні події. Ці події —  хоча на когнітивному рівні ми сприймаємо їх як завершені — на емоційному та соматичному рівнях наш мозок сприймає як такі, що тривають і далі (про травму й пам’ять я теж хочу колись написати вам більше). Частиною терапевтичної роботи з травмою — а надто з таким дезорганізуючим її проявом, як колективна травма, — є підтримка людей, які через неї пройшли, в усвідомленні того, що цей жах уже позаду. «Ти вижив» — це одне з найважливіших послань у терапії колективної травми. 

Підтримуючи людей після колективної травми, подбаймо також про відновлення їхнього відчуття тяглості, передбачуваності, стабільності та зв’язку з їхнім життям до травми. «Ти не лише людина з досвідом біженства, ти чоловік, бухгалтер, син Марії, громадянин Європи тощо», «чи можеш розповісти мені, що ти любив їсти в дитинстві, а що любиш їсти й досі?», «які слова найкраще тебе описують?», «як ти можеш створити у своєму житті бодай подобу того, яким було твоє життя до війни/повені/епідемії?», «що ти вмієш? у чому твоя сильна сторона? чого я могла б у тебе навчитися?» — це лише кілька запитань, які можуть стати приводом для таких підтримувальних розмов. 

«Якщо квінтесенція травми полягає в тому, що минуле завжди присутнє, — що вчорашні події безупинно прокрадаються в сьогоднішні думки, — тоді один зі способів зменшити вплив негативного досвіду дитинства — якомога ефективніше відокремити минуле від теперішнього», — прочитаєте ви в надзвичайній книжці про травму і резильєнтність «Супернормальні». Робота з колективною травмою — це робота над межами, над повнішим відчуттям своєї окремості, але й приналежності. Це робота і важка, і прекрасна, вкрай потрібна нам у XXI столітті. Міцно тримаю за вас — тих, хто зцілюється після такої травми, і тих, хто підтримує людей, які через неї пройшли, — кулаки <3.

Сабіна

Заохочую вас також доповнити зміст цієї статті моїм давнім текстом «Як пережити пекло?»

Тут інтерв’ю зі мною про те, як учитель може підтримувати учнів з огляду на війну, що точиться за нашим кордоном.

https://ul.odnpoznan.pl/rozmowa-z-sabina-sadecka-o-tym-jak-odnalezc-sie-w-trudnym-czasie

Я також записала для вас три епізоди свого подкасту про колективну травму, запрошую послухати:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Prev
Про те, як гнучкі стосунки з думками можуть підтримувати самооцінку підлітка (і не тільки)

Про те, як гнучкі стосунки з думками можуть підтримувати самооцінку підлітка (і не тільки)

У найновішому Newsweek Psychologia: Psychologia Nastolatka ви знайдете мій текст

Next
Про психологічну стійкість. Стаття для грудневого номера «Charaktery» (12/2022)

Про психологічну стійкість. Стаття для грудневого номера «Charaktery» (12/2022)

Про роль жалоби, відпускання, помічання змін і зв’язку з ресурсами я написала

У цьому розділі немає даних
У цьому розділі немає даних
You May Also Like