Хронічна дисоціація — одна з причин, чому тобі важко зцілюватися попри психотерапію

Чому моя терапія не працює? Відповідь на це запитання могла б стати матеріалом для чималої книжки. Терапія не працює з дуже багатьох причин, і якщо ви шукаєте відповіді на запитання чому, вам може стати в пригоді інший мій текст — про те, що насправді означає «працювати» на власній психотерапії). Тут, однак, ми займемося саме питанням хронічної дисоціації та того, як вона впливає на те, наскільки ми беремо користь із сесій психотерапії, а наскільки — у своїх намаганнях трансформувати власне життя — ковзаємо по самій поверхні.

Дисоціація — якщо дуже спростити — це від’єднання від переживання досвіду. Це механізм, який захищає нас від перевантаження, від затоплення емоціями та відчуттями, що могли б внутрішньо роздробити нас. Напевно, вам знайомий такий момент у житті, який настільки важкий, що після нього в нашому житті вже ніщо не виглядає так, як раніше. Завдання дисоціації — уберегти нас від переживання такого психофізіологічного землетрусу, після якого нам було б важко далі справно (і дієво) функціонувати. 

Дисоціація — один із симптомів, що супроводжують травматизацію. Буває, що вона з’являється вже під час травматичної ситуації, коли когнітивно ми сприймаємо ситуацію як приголомшливу, але емоційно цілковито від неї відрізані («я тоді нічого не відчувала», «я ніби був глядачем цієї ситуації, а не її учасником», «геть так, наче це мене не стосувалося»). Що глибша дисоціація в травматичний момент, то гірше для нас потім (згідно з дослідженнями, дисоціація, яка виникає в травматичний момент, є сильним предиктором подальшого ПТСР).

А що, коли однією травматичною ситуацією справа не обмежується? Що, коли наше життя — це нашарування приголомшливих моментів і ми — в’язні травматичного дитинства, насильницьких стосунків, булінгу чи мобінгу? Що, коли важко окреслити початок, а тим паче кінець нашої травми, бо вона розтягується в часі на тижні, місяці чи роки? Тоді наша нервова система переходить у стан перманентного дисоціювання. Щоб вижити в середовищі, з якого нам немає втечі (або так ми це на той момент сприймаємо), ми входимо в стан хронічного відрізання від відчування й переживання. Особливо вагомим стимулом залишатися в дисоціації є хронічний сором. Якщо тривогу, гнів, смуток ми можемо розрядити, то сором — емоція, яку розрядити неможливо. Коли ми відчуваємо сором, наше тіло входить у стан сповільнення, від’єднання, а коли ми переживаємо сором безперервно, хронічна дисоціація дає нам змогу надійно від цього почуття відрізатися.

Ми не можемо без наслідків відчувати затяжний біль (емоційний і фізичний) — для наших розумів і тіл це було б нестерпним досвідом. Хронічна дисоціація стає тоді порятунком, способом вистояти, механізмом, який дає нам змогу впоратися з чимось, що майже неможливо пережити. Можна навіть написати, що дисоціація тоді зливається з нашим стилем життя (проте таким, якого ми собі не обирали, але який був для нас єдиним можливим станом, у якому можна було пережити пекло). Дисоціація тоді — наш захисний кокон, буфер, що відділяє нас від нестерпного страждання й безсилля.

Хронічна дисоціація просочується в наше повсякденне функціонування, і зрештою ми перестаємо її помічати. Що раніше вона з’явилася в нашому житті, то менша ймовірність, що згодом ми розгледимо її у своїй поведінці. Тоді ми часто плутаємо дисоціацію з нашим темпераментом («у мене в родині люди завжди були такі спокійні й відсутні»), з нашою особистістю («такий я вже є, мене мало що зачіпає»), а також із нашими вподобаннями («я не люблю сильних емоцій, терпіти не можу хвилюватися й захоплюватися»).

Проте хронічна дисоціація психологічно, соматично, екзистенційно дуже дорого коштує. Буває, що вона коштує нам хронічної прокрастинації — нічого не відчуваючи, нам важко знайти в собі пальне, щоб залучитися у власне життя. Дисоціація може також призвести до того, що ми взагалі себе не знаємо, не знаємо, що любимо, не знаємо, чого не любимо, не розпізнаємо також, коли нам завдають кривди або коли в нашому житті трапляється щось чудове. Хронічна дисоціація заважає нам також відчувати втому — через неї ми можемо запрацьовуватися чи затреновуватися майже до виснаження. Вона може також відгороджувати нас від досвіду справжньої близькості, адже дисоціація оповиває серпанком невідчування наші міжособистісні стосунки. Існує також великий ризик, що, якщо дисоціація не прийде сама собою, ми будемо провокувати її у своєму житті — вживаючи психоактивні речовини або в інші — доступні нам способи — відрізаючись від відчування (про провокування дисоціації алкоголем пише, зокрема, Джудіт Герман у книжці «Травма. Від домашнього насильства до політичного терору» https://sabinasadecka.com/czytanki-o-traumie-i-rezyliencji-2/).

Хронічна дисоціація може також увійти разом із нами до терапевтичного кабінету. Тоді ми можемо брати участь у терапії, реагувати на запитання терапевта, обмірковувати їх, але насправді ніколи не бути на цій терапії повністю. Адже інтелектуалізування, перебирання на всі лади свого екзистенційного страждання теж може бути проявом дисоціації. Так дисоціація стає нашою другою шкірою, яку важко в терапії виокремити, а тим паче — зайнятися нею як темою цієї терапії.

Проте основа дієвої психотерапії — зв’язок із самим собою. Щоб зцілюватися, тобі потрібно відчувати свої почуття, помічати свої соматичні відчуття й придивлятися до своїх думок. Без усвідомлення свого внутрішнього краєвиду нам важко відшукати в самих собі підказки щодо того, що в нас найбільше домагається змін, а також — що важливіше — який напрям змін буде для нас найкориснішим. Тож, повертаючись до питання, винесеного в заголовок: хронічна дисоціація стоїть на заваді інтроспекції, мотивації та пошуку напряму змін. Вона — внутрішнє гальмо трансформації, через неї ми — витрачаючи на терапію час, гроші й енергію — лише ходимо по колу.

Немає змін без переживання смутку, приємності, полегшення чи припливу енергії. Дисоціація може надійно заблокувати все, що могло б дати нам відчути, що це не той шлях, що з нас уже досить або ж навпаки — що ми хочемо переживати ще більше того, що з нами щойно сталося.

Можливо, ти спіймав себе на тому, що нічого не пам’ятаєш зі своїх сесій психотерапії, що тобі важко бодай щось відчути під час сесії, що ти геть не розумієш, про що питає тебе терапевт, коли хоче знати, що ти відчуваєш саме зараз у своєму тілі… Це потенційні ознаки дисоціювання. У дисоціації важко також досягти налаштованості з терапевтом, стосункового плину, який — згідно з міжособистісною нейробіологією — є найважливішим чинником зцілення.

Що ж робити, якщо я підозрюю в себе хронічну дисоційованість?

По-перше, якщо ти раніше не помічав своєї хронічної дисоціації, не будь до себе надто суворим, а радше — взагалі не будь до себе суворим! Часто про те, що ми перебували в дисоціації, ми здогадуємося лише після виходу з неї. Адже нам дуже важко відчути невідчування. Часто лише роками спостерігаючи за своєю ізольованістю, заціпенінням, уникальною поведінкою, ми можемо запідозрити, що те, що ми вважали невід’ємною частиною свого характеру, насправді є хронічним станом відрізаності. Дисоціювання — не твоя провина, це природний наслідок давнього перевантаження. До того ж вихід із відрізаності рідко буває безболісним. Після етапу невідчування до нас часто приходять емоції та відчуття, що затоплюють. Це лише етап на шляху зцілення, але етап неприємний, а часом і моторошний. Не дивно, що дисоціація може тривати навіть десятки років.

По-друге, поговори про дисоціацію з іншими. Можливо, твій терапевт уже звертав твою увагу на твою відрізаність, дивувався, як це можливо, що ти так спокійно розповідаєш про приголомшливі моменти з життя або забуваєш про дуже емоційні моменти з попередньої сесії. Активніше включи тему дисоціації у свої сесії психотерапії. Поговори про неї з близькими, яким довіряєш. Запитай їх, чи, на їхнє відчуття, ти буваєш відсутнім, відрізаним від відчування, відстороненим.

По-третє, пошукай у своїй пам’яті моменти, коли ти відчував/відчувала, що живеш на повну. Запитай себе: «коли було інакше, ніж зазвичай?» «коли емоції та відчуття мене просто переповнювали?», «що це були за ситуації?», «біля кого я тоді був/була?». Це можуть бути миті, які згодом послужать тобі лакмусовими папірцями стану присутності, жвавості, життєвої сили — протилежностей дисоційованості.

По-четверте, прийми як аксіому, що ти не виведеш себе з дисоціації думками. Дисоціація — це стратегія так званого рептильного мозку, а не тієї частини мозку, що керує волею та думками. Тому пошук стану зв’язку — це пошук моментів:

  • приємності та гри (як цікавинку напишу, що Соня Гомес, одна з моїх учительок Somatic Experiencing, якось сказала: щоб мати доступ до приємних почуттів, нам потрібно відкрити доступ до грудини, легень; я перевірила — працює!)
  • сили та енергії (є багато способів відчути плин енергії в тілі, останнім часом я тестую вправу, яка полягає в тому, щоб — лежачи — втискати литки в сидіння дивана або у великий м’яч, такий, що для фітнесу. Після кількох серій таких натискань я повільно сідаю на підлогу і спостерігаю, як сильно енергія розходиться вниз моїм тілом)
  • гнучкості, мінливості та руху (перевантаження не втримається в розслабленому, гнучкому, «плинному» тілі)
  • плину в тілі (допомогти може спів, мугикання, звук «вууу», а також: плавання! прогулянки, slow jogging, танець).

Сподіваюся, цей текст був для тебе корисним. Пам’ятай, що зцілення нелінійне, багатошарове й зовсім не таке очевидне, як це показують інстаграмні рілси. Ти маєш право зцілюватися повільно.

Багато доброго тобі на цьому шляху!

Сабіна Садецька

PS Ілюстрацією до тексту є фотографія твору Владислава Подковінського «Закуток». Цю чудову картину ви знайдете в Національному музеї в Познані.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Prev
Розмова з Меґ Арролл, авторкою книжки «Малі травми»

Розмова з Меґ Арролл, авторкою книжки «Малі травми»

Я мала величезну приємність поговорити з докторкою Меґ Арролл, авторкою книжки

Next
Чого я навчилася на воркшопі з брейнспотингу (і після нього)? Ч. 2

Чого я навчилася на воркшопі з брейнспотингу (і після нього)? Ч. 2

Після мого першого тексту про брейнспотинг багато людей запитали мене, як мені

У цьому розділі немає даних
У цьому розділі немає даних
You May Also Like