Про те, як учитися психотерапії, незалежно від того, чого саме навчають

Навчаючись психотерапії, ми спершу йдемо за зовнішнім. Віддаємо свої уми іншим умам і черпаємо від них знання. Це дуже важливо — здобути ці знання і глибоко їх самостійно осмислити. За психотерапевтичними умами стоять цілі села практиків, дослідників і мислителів зі сфери психотерапії. Школи психотерапії показують нам унікальність напряму, який ми пізнаємо, разом із його минулим і теперішнім, яке оновлюють дослідження та практика. Але це ніколи не кінець шляху. І цього нам для ведення психотерапії не вистачить.

Навчаючись психотерапії, нам потрібно також вибудувати наші найважливіші позиції щодо неї. Чи я сприймаю страждання людини як щось зовнішнє щодо неї, чи як занурене в контекст її поведінки? Чи має сенс залучати духовність до психотерапії, чи ні? Чи має терапевт право відкритися перед клієнтом, чи зовсім ні, а якщо так, то за яких обставин? Експерт зі зцілення — клієнт, психотерапевт чи вони разом як команда? Терапія спирається на минуле чи лише на «тут і тепер»? і т. д., і т. п. Від Корнелії, однієї з моїх перших учительок терапії травми, я почула: «знання я можу мати, вислухавши щось і запам’ятавши це, а от позицію можу мати лише тоді, коли дозволю цьому знанню пройти крізь мене». Позиції — це есенція нашої роботи. І ніхто ніколи не вибудує цих позицій за нас. Хоч би підручники промовляли до нас великими літерами, нам потрібні власні позиції, щоб працювати також зі свого нутра (а не лише за допомогою технік, написаних не нами).

Для нашої роботи нам потрібні також універсальні вміння, які ми застосовуватимемо незалежно від напряму і незалежно від теми, з якою до нас хтось приходить. Цих умінь ми вчимося поступово, разом із набутим досвідом. Їх також неможливо навчитися раз і назавжди. Адже постійно змінюється контекст нашої роботи і контекст, яким є ми самі. Безперестанку щось зовні й усередині нас зсувається і вимагає рекалібрування. Знання прирощуються швидко, а от уміння і позиції вибудовуються дуже повільно.

Кожна зі шкіл, кожен наступний курс, кожен тренінг чи книжка можуть допомогти нам відшліфувати нашу відповідь на запитання, які ставить перед нами наша професія (пам’ятаймо, однак, що відшліфувати їх раз і назавжди неможливо, бо людське життя — разом зі своїми труднощами —  має свою вроджену, невід’ємну шорсткість). Я думаю, що відповідь на ці запитання з часом стає нашою психотерапевтичною абеткою. З літер цієї абетки складаються наші терапевтичні процеси, конкретні сесії й окремі інтервенції на сесіях. Це вісь нашої роботи, на яку ми можемо нанизати наше — звужене обраним напрямом психотерапії — бачення людини і того, що підтримує її у зціленні.

  1. Як краще слухати людину, з якою я працюю? У слуханні йдеться не лише про те, щоб ставити доречні запитання і вслухатися у зміст відповідей. Слухати — це відокремлювати свої припущення про світ / психічне здоров’я людини від того, що ця людина справді нам передає (тим, що каже, чого не каже, що і як робить і не робить). Щоб добре слухати, мені потрібно розпізнати свою власну (психотерапевтки) історію і те, що її сформувало. Я мушу розпізнати свої найглибші переконання про дійсність та інших людей. Якщо я цього не зроблю, то бездумно вкладатиму свої припущення про життя в те, що чую від іншої людини. Добре слухати — це глибоко пізнати себе, принаймні настільки, щоб знати свої «це ж очевидно», «усі так роблять», «після А неодмінно настає Б», «заборонено/дозволено те й те». Nota bene, саме за це я люблю в терапії контекстуальні підходи — за те, що вони поміщають наші переконання (і норми!) в контекст, а не роблять із них абсолют.
  2. Як розпізнати вплив того, що я роблю (або не роблю) під час сесії, на іншу людину? Поведінка терапевта — це його найважливіший терапевтичний інструмент. Від його слів, коментарів, усмішок, нахилів у бік клієнта, запитань, а також утримання від усього цього (і багатьох інших відповідей на поведінку клієнта) залежить, наскільки терапія буде простором, насиченим новим досвідом, а наскільки — множенням того, що клієнт уже аж надто добре знає. Тож варто постійно вчитися розпізнавати резонанс (і дисонанс) між мною та людиною, яка приходить на терапію (одразу додам, що резонанс не завжди означатиме, що ми йдемо в правильному напрямку, а дисонанс — що в хибному; інколи саме дисонанс є будівельним матеріалом зміни). За яких обставин постава людини відкривається, а коли її енергія спрямовується всередину і закривається? Що викликає потік слів, а що — мовчання? Що вносить реальну зміну, а що лише структурує час сесії, залишаючи все таким, як було? Добрі психотерапевти — це віртуози в помічанні — по той бік (але також і у власному тілі) — мікросигналів того, що на терапії відбувається щось важливе.
  3. Як краще помічати патерни в тому, що проявляється на сесії? Повторюваність того, що клієнт каже/робить або — навпаки — не робить (хоча це було б для нього корисно), — це важлива інформація про те, як він докладає цеглинки до власного благополуччя чи страждання. Поодинокі вчинки мало що кажуть нам про внутрішню структуру клієнта. Найбільше терапевтичної інформації дають нам патерни поведінки. Яка думка передує в цієї людини спалахові екзистенційної відваги, що регулярно з’являється? Як ця людина реагує — ментально й емоційно — на фізичні хвороби? Як вона ставиться до наших терапевтичних коментарів про її романтичне життя? Чи складаються ці залежності в більшу цілість? Що безперестанку відтворюється на сесіях (або в житті клієнта)? У яку роль ставить нас людина, з якою ми розмовляємо? Яку роль приписує собі? Якої ролі не приймає ніколи? Без усвідомлення патернів ми як терапевти безпорадні. Ми можемо лише реагувати, поплескувати по плечу або збурювати наявний порядок, але без особливого значення для результатів терапії. 
  4. Як краще помічати винятки в тому, що відбувається на сесії? А за це я вдячна навчанню системної терапії (хоча системні терапії — це, власне, теж контекстуальні терапії) — за привернення уваги до винятків. Саме в них ми вбачаємо ресурси і невидимі правила, які керують психологічною гнучкістю людини. Коли буває інакше, ніж велить патерн? Що спричинило те, що людина вчинила в цілком новий спосіб? Коли вона повелася протилежно до того, що найбільше її описує?
  5. Як повідомляти складні для сприйняття спостереження, рефлексії, гіпотези, які — хоч і незручні — можуть бути важливим джерелом зміни в психотерапії? Як знайти мову для того, що необхідно, але що не обов’язково приємно чути? Як бути терапевтично чесним, але не жорстоким? Як запропонувати спостереження, що випливають із бажання підтримати людину в зціленні, а не лише з бажання підтримати її образ себе?
  6. Як глибоко зрозуміти стосунок між людиною, з якою я працюю, і діагнозом, який вона отримала? Діагнози не безневинні. Діагнози мають величезну силу впливу на наше життя. Вони здатні відкрити нас на наш внутрішній світ, полегшуючи нам функціонування в зовнішньому, але можуть і наглухо зачинити нас перед обома цими світами. Ніколи не ігноруймо в терапії того, що діагноз уможливив і/або заблокував у житті людини. І переглядаймо наші власні переконання про те, що несуть із собою конкретні діагностичні ярлики .
  7. Як розпоряджатися енергією та увагою під час сесії? Яку структуру надати психотерапевтичній зустрічі і як її модифікувати відповідно до потреб конкретної людини? Якщо ви вчилися в мене, то знаєте, що я обожнюю структуру, яка походить із соматичних терапій і яку я вплітаю у свою щоденну терапевтичну роботу (ні, всупереч тому, що може здатися, я працюю не лише соматично, але активно користуюся її підказками у веденні психотерапії). Ця структура — це орієнтування | ресурс | робота зі складним патерном | повернення до ресурсу | дослідження значення | реорієнтування. А яка структура сесії буде найкращою у твоїй роботі?
  8. Як навчитися помічати, що психотерапія в житті людини вже зайва? Психотерапія — це лише місток до життя без терапії, підтримка на часи страждання, що збиває людину з ніг, і створення простору, в якому стосунки зі стражданням змінюються. Як я можу помітити надмірність сесій? Як повідомляти про те, що моя роль закінчується? Як домовлятися про прощання, коли хтось висловлює бажання зустрічатися без кінця?

Бажаю вам прекрасного навчання психотерапії. Пам’ятайте, що це навчання — навіть якщо воно поглинає ваш час і гроші — це величезний привілей і ще більше зобов’язання. Вчіться по-своєму, активно, з легкою недовірою до методів, зате з великою вірою в мудрість людини, яка сидить навпроти вас. І ніколи не дозволяйте спиляти гострі кути вашої цікавості. Світ потребує терапевтів рефлексивних і таких, що безперестанку дозрівають до нових викликів своєї ролі!

Тримаю за вас кулаки в цьому процесі,

Сабіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Prev
Зорієнтуватися в «тут і тепер» — антидот проти перевантаженості минулим

Зорієнтуватися в «тут і тепер» — антидот проти перевантаженості минулим

Орієнтування іноді плутають з уважністю

Next
Нотатки з навчання з TF-CBT (trauma-focused CBT)

Нотатки з навчання з TF-CBT (trauma-focused CBT)

Я глибоко переконана, що в терапії травми нам потрібні як ясна філософія, якою

У цьому розділі немає даних
У цьому розділі немає даних
You May Also Like