***
Якщо стресовий цикл не пройде через етап, на якому ми відчуємо його завершення, загроза в нашому примітивному мозку не зникне. (Ребекка ЛаДайн, «Відітни напругу»)
***
Стресова реакція має спонукати нас до руху. Якщо ми не рухаємося, то схильність до руху — так звана тенденція до дії — блокується в нашій пам’яті й виявляє себе, наприклад, через мимовільне напруження м’язів плечей чи живота. Розв’язання — рухатися й вивільняти енергію, призначену для боротьби або втечі. (Ґленн Шіральді, «Травматичний досвід…»)
***
Я сприймаю тіло як засіб поєднання внутрішнього й зовнішнього простору. (Урсула Вірц, «Умирання і становлення»)
***
Про послідовність реакції на стресор
Суть травматичної події в тому, що ми не могли достатньо (або взагалі ніяк) до неї підготуватися. Багато доступних нам стратегій давання собі ради, якими ми постійно користуємося, тоді не вдалося застосувати або довести до кінця. Через це травма вносить у внутрішній простір наших тіл і розумів хаос та розхитує відчуття впливу й нашої спроможності. Травма порушує також наше відчуття ідентичності: якщо я не впорався (а раніше впорувався завжди), то хто я і який я насправді? Можливо, все, що я раніше думав про себе і про світ, було хибним.
За нетравматичних обставин наш спосіб реагування на стресор завжди має ту саму послідовність: (1) ми реєструємо, що стресор наближається, (2) мобілізуємося, щоб на стресор відреагувати, (3) використовуємо цю мобілізацію для захисту від стресора: боремося, тікаємо, відганяємо когось або когось кличемо, щоб уникнути трагедії, а наостанок (4) дозволяємо собі розрядити енергію і (5) повертаємося — іноді за кілька секунд, хвилин, а то й годин — до стану вільної цікавості та розслаблення, який був до моменту тривоги.
У випадку травматичних подій описаний вище цикл реакції на стресор міг — на кожному з його етапів — бути перерваний. Ми могли не мати змоги зареєструвати, що небезпека наближається (бо, наприклад, у мить, коли прийшло найгірше, ми спали або мали заплющені очі), або ж нам було неможливо боротися чи в будь-який інший спосіб відреагувати на напад (наприклад, ми були надто малі, щоб нападати на дорослого/ тікати від нього мало хоч якийсь сенс). І саме це переривання лежить в основі багатьох посттравматичних наслідків. Те, що в сильно стресових умовах було перерване, наша нервова система ніколи не забуває — натомість воно постійно реактивується і відтворюється.
Усі незрозумілі реакції нашого тіла, які ми спостерігаємо після травматичного досвіду, — перманентна знервованість і загострена пильність, нервові жести (тики теж!), здригання у відповідь навіть на делікатний подразник, величезна втома після невеликого зусилля тощо — можуть бути наслідками перерваного циклу реакції на травматичну подію. Саме цей перерваний, незавершений цикл відповіді на травму спричиняє те, що спогад про щось, що сталося в нашому житті (навіть) роки тому, діє на нас так, ніби ми досі перебуваємо в самісінькому осерді травми.
Про пошук сигналів загрози
Наша нервова система постійно зайнята мапуванням оточення в пошуку сигналів про небезпеку, що насувається (вона робить це й саме цієї миті; так, САМЕ ЗАРАЗ). Особливо чутлива вона до подразників, які нагадують їй обставини травматичної події (так звані тригери, пускові подразники). Якщо з нами сталося щось небезпечне, то нервова система має право припускати, що це станеться ще раз. Тож вона виглядатиме запахи, які супроводжували травматичну подію, образи, звуки, а також відчуття з тіла (якщо, наприклад, під час нападу в нас зупинилося дихання, нервова система може міцно пов’язати цю реакцію із загрозою) чи думки (буває, що за мить до травматичної події хтось упіймав себе на думці: «як же тут гарно і спокійно»; така думка теж може бути спарована з небезпекою, яка має надійти).
Коли нервова система вловить в оточенні бодай крихту реальності, що поєднує теперішнє з травматичним минулим, — вона здіймає тривогу. І то тривогу негайну й дуже бурхливу. Ця тривога може набути вигляду:
- автоматичних, дуже неадекватних думок (наприклад, «я знову повівся як ідіот», «це вже кінець»);
- автоматично запущених емоцій (наприклад, злості, яка заливає нас і яку важко контролювати);
- автоматичних рухів і/або жестів (наприклад, втягування живота, нервове кліпання, погладжування щоки, скубання шкіри тощо)
- автоматичних соматичних відчуттів (наприклад, втрати чутливості в руках, відчуття крижаного холоду тощо).
Реакції на травму, які зберігає наша прихована пам’ять, можуть стосуватися однієї або лише деяких із цих сфер, наприклад тільки емоцій і відчуттів, а можуть виявлятися на всіх рівнях: послідовно (наприклад, спершу емоція, потім думка, потім жест) або симультанно (всі реакції відбуваються одночасно). З кожним наступним повторенням реакції на тригер травматична реакція дедалі глибше вкорінюється в нашій нервовій системі, і то в майже непорушеній формі. Водночас ця реакція ніколи не може завершитися. Вона щоразу уривається в тій точці, в якій урвалася колись у минулому.
Незамкнена травматична реакція прирікає нас, з одного боку, на постійне й бурхливе її повторення, а водночас — на перманентне катапультування до реакцій, які супроводжували травматичні події. Ми постійно повертаємося — соматично, емоційно, когнітивно, у стосунках чи екзистенційно — до того самого місця. Багато людей, яких торкнулася травма, з часом починають сприймати свої автоматизовані реакції на травматичний спогад як свою «справжню натуру», а не як наслідок подій, що з ними сталися. У багатьох випадках ми зовсім не пов’язуємо травму з реакцією на неї, яка залишається в нашому житті місяцями або роками. Це пов’язано зі специфікою травматичної пам’яті — вона сильно фрагментована, неповна або й зовсім відсутня в явній пам’яті. Адже суть травматичного спогаду — захистити наше функціонування та нашу ідентичність, навіть якщо це відбувається ціною нашої пам’яті.
Завершення травматичної реакції — як ми впізнаємо, що воно відбулося?
Моменти, коли — у психотерапії або в житті — перервана травматична реакція завершується, неможливо сплутати ні з чим іншим. Іноді вони трапляються з нами спонтанно і є прекрасним подарунком долі, іноді ж над цим завершенням нам доводиться чимало попрацювати (про це я напишу вам більше за хвилину).
Щоб стресова реакція могла завершитися, вона спершу має бути запущена (це завершення неможливо провести «насухо»). Людина, в якої стресова реакція заблокувалася на якомусь її етапі, має пройти її аж до самого кінця.
Маріанне Бентцен у книжці «Neuroaffective Meditation» зазначає, що моменти переходу й завершення супроводжує нова якість збудження нервової системи. Це стан, коли в самому осерді стресового збудження, що наростає, з’являється хвиля спокою (цитую: «у сильному збудженні симпатичної частини автономної нервової системи починає проявлятися одночасне парасимпатичне збудження»).
Ось деякі із сигналів, які можуть дозволити нам висунути гіпотезу, що нервова система завершила перервану травматичну реакцію:
- повернення відчуття дієвості, рухливості, збудження, пожвавлення (проте це не гарячкове збудження, а саме спокійне, життєдайне пожвавлення і відчуття вітальності);
- почуття гордості через те, що ми пройшли далі, стали віч-на-віч зі своїми демонами і не злякалися їх; однак я пишу тут про гордість, яка є утілесненим, фізіологічним досвідом, що залучає багато сфер нашого функціонування (а не лише словесною декларацією);
- відчуття заземленості та інтегрованості; незавершена стресова реакція залишає в нас відчуття розфрагментованості, дезінтеграції та — метафорично або буквально — браку ґрунту під ногами, завершення ж цієї реакції дає нам більше грації, опори, плинності та свободи в тілі;
- повернення цікавості, настанови на дослідження і гру; травматизацію супроводжує вперта й перманентна, сповнена напруги пильність; коли нам вдається завершити стресову реакцію, наша нервова система отримує сигнал, що їй уже не треба так уперто боронитися від повторення травми і вона може віддатися спокійному спостеріганню за оточенням, а то й грі (часто цей перехід видно також у зміні погляду. «Очі — це вікна нервової системи», — пишуть у книжці «Зцілення травми розвитку» Лоренс Геллер та Алін ЛаП’єр);
- довгий видих, зітхання; блокування реакції на стрес часто пов’язане також із блокуванням дихання; повернення глибокого і спокійного дихання може бути знаком, що нервова система завершила цикл мобілізації й повертається до парасимпатичної енергії (пов’язаної з вільним дослідженням, відчуттям безпеки, відновленням);
- зміна перспективи погляду на себе, інших і травматичну подію; застрягання на якомусь етапі травматичної реакції замикає нас також у закляклому способі надавати значення: ми бачимо себе, наприклад, як «безвольних жертв», світ — як «ворожий», а «травматичну подію» — як «прокляття»; завершення стресової реакції супроводжує зміна на рівні надавання значень, часто завдяки йому ми повертаємо собі відчуття своєї тяглості, дієвості й відкриваємося на інші можливості сприймати себе, а світ довкола перестаємо сприймати як небезпечне місце (у терапії травми ми називаємо це також «реконфігурацією образу»).
Як дозволити нервовій системі завершити перервану стресову реакцію?
Це, мабуть, найпрекрасніша для мене частина терапії травми, а водночас найважча для опису, коли немає змоги її продемонструвати (проте сподіваюся, що якщо ви працювали зі мною на воркшопах, то знаєте, які моменти я маю на увазі). Водночас я знаю, що із завершенням перерваних реакцій працює багато напрямів (зокрема Гештальт, EMDR, Brainspotting, Схема-терапія, не кажучи вже про Somatic Experiencing, з навчання якого я почерпнула знання для цієї статті), тож скористайтеся поданими нижче підказками, щоб краще відкалібрувати ваші інтервенції — так, аби вони дозволяли нервовим системам ваших клієнтів виходити за межі травматичного зациклення.
Що стає в пригоді в роботі із завершенням реакції на стресор?
- розтягування реакції клієнта на тригер (пусковий подразник) у часі, сповільнення, поділ цієї реакції на шматочки («гранулювання») — так, щоб ми могли разом із клієнтом помітити, які автоматизми з’являються в його поведінці, і побачити, де його реакція зупиняється, «застрягає»;
- спостереження за макро- і мікрорухами клієнта, перебільшення помічених жестів, повторення їх у сповільненні, пропонування жестів, контрастних до того, який ми спостерігаємо (наприклад, якщо клієнт у відповідь на слово-тригер «секс» зіщулюється, попросити його повільно й поступово, але виразно випростатися);
- збагачення травматичних спогадів: «а що, якби саме в ту мить із тобою був твій улюблений дідусь?», «якби ти міг мати там із собою в цей найважчий момент амулет, який запевнив би тебе, що все складеться для тебе добре, — що це змінило б у твоїй реакції на цей спогад?»;
- наголошування на тому, що травматична подія/стосунки/ситуація вже закінчилася; після травматичної події нам потрібно утілеснити відчуття порятунку, виживання, тріумфу від того, що ми пережили найгірше. Через це в терапії травми я часто працюю з лінією часу, на якій переходжу від моментів, що передували травматичній події, до моментів після неї («коли саме ти відчула себе в безпеці?»), аж до сьогодні, а то й до майбутнього (цю техніку я запозичила з контекстуальних терапій і згаданого Somatic Experiencing).
І наостанок…
Терапія травми має вносити в життя клієнта більше простору, легкості та гнучкості — на місце звуженості, тягаря і закляклості. Ця терапія має давати досвід, а не інтелектуалізацію чи декларації. Вона має давати клієнтові нагоду зсунути рамку, крізь яку він дивиться на себе, свою історію і своє майбутнє. Сподіваюся, що цей текст допоміг вам у творенні саме такого простору терапії.
Сабіна Садецька
Бібліографія:
Benzten, M., (2022) Neuroaffective Meditation: A Practical Guide to Lifelong Brain Development, Emotional Growth, and Healing Trauma. Healing Arts.
LaDyne, R. (2021), Odetnij napięcie. Jak pokonać stres dzięki praktykom psychosomatycznym. Kraków: WUJ. (тут моя розмова про цю книжку для Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, а тут моя рецензія на цю книжку).
Schiraldi, G. R. (2022), Traumatyczne doświadczenia z dzieciństwa. Gdańsk: GWP.
Shershun, E. Healing Sexual Trauma Workbook (p. 5). New Harbinger Publications.
Wirtz, U. (2021), Umieranie i stawanie się. Transformacyjna moc traumy. Czeladź: Instytut Studiów Kulturowych RAVEN.