«Що насправді означає „працювати на терапії“? Я в психотерапії вже котрий місяць і не бачу результатів. Може, я в цій терапії замало „працюю“. Або просто не знаю, що ця „праця“ мала б означати?» — таке запитання я отримала від однієї зі своїх читачок.
Нижче ви знайдете кілька моїх роздумів і запитань для обмірковування довкола цієї надважливої теми: Що таке внесок клієнта в успіх його власної терапії? Як не розлінитися у власній психотерапії? Як не махнути рукою на свою власну терапію? Як розпізнати, що мене в моїй власній психотерапії замало?
***
Перш ніж ми підемо далі, я все ж на мить зупинюся на самому виразі «праця над собою», який може дещо вводити нас в оману. Адже слово «праця» може наводити на думку про ізольоване, одноосібне зусилля клієнта, спрямоване на покращення свого функціонування. Тим часом я бачу психотерапію радше як «співпрацю» (командне зусилля). Клієнт потребує терапевта, щоб вийти за межі автоматизмів у мисленні та діях, які йому важко самостійно помітити чи подолати. Терапевт же, хоч від нього в терапії багато залежить, не має жодної влади над життям клієнта. Він може лише створити — пристосований до потреб і можливостей клієнта — простір для поглибленої рефлексії та відпрацювання нових навичок. А от те, як клієнт розпорядиться цим простором, уже лежить цілковито поза впливом терапевта.
Результати співпраці клієнта й терапевта залежать — у моєму розумінні — насамперед від двох важливих чинників:
— якості контракту між сторонами;
— якості стосунків між ними.
Контракт у психотерапії дає обом сторонам змогу з’ясувати, що залежить від однієї, а що — від другої сторони цієї співпраці. Про ці взаємні зобов’язання психотерапевт має повідомити на самому початку вашої роботи й обговорити їх разом із тобою. Проте ти завжди, на будь-якому етапі терапії (навіть на наступній сесії), можеш перепитати, що ж насправді є твоїм завданням у твоїй власній психотерапії.
Одразу додам, що зобов’язання з боку клієнта неможливо описати універсально, адже в кожному напрямі психотерапії залученість клієнта в його частину «праці» бачать по-різному. Наведу тут власний приклад. Я вже два роки проходжу навчальну психотерапію в напрямі Somatic Experiencing (SE), і моє завдання під час кожної сесії — зосереджуватися на своїх тілесних відчуттях, спадах і підйомах енергії, образах, що приходять до моєї уяви (майже цілковито ігноруючи словесні наративи, які хотів би викинути з себе мій розум). А під час моїх регулярних сесій психоаналізу мій внесок у терапевтичну роботу — запрошувати до кабінету не лише ту «частину-мене-яка-чудово-дає-собі-раду-з-усім», а й частину мене розгублену та налякану (це, зрештою, дуже складна частина моєї співпраці ;)). Ще одна частина моєї залученості в цій терапії — ділитися своїми снами й фантазіями, асоціаціями, які з’являються в моїй голові ПІСЛЯ сесії.
Терапевтичні стосунки — це ще один аспект доброї терапевтичної (та й, мабуть, будь-якої) співпраці. Серед важливих запитань, які варто собі поставити, щоб придивитися до їхньої якості, — такі:
Чи довіряю я своїй терапевтці? Чи є шанс, що з часом я відкриюся перед нею? Чи відчуваю я, що мій терапевт на моєму боці? Чи вміє терапевт налаштуватися на мене (і налаштуватися знову, коли ми у своєму контакті розладнаємося)? Але також… Чи може мій терапевт відчувати, що я йому довіряю? Як я сама будую наші стосунки? Чи стосунки з терапевткою — це щось, чому я приділяю свою увагу? Чи здатна я бодай щось від свого терапевта прийняти? Чи почуваюся я в терапії безпечно, але не надто безпечно (слова Пет Оґден)? Чи приходжу я до своєї терапевтки лише по відчуття полегшення, чи, може, все ж таки й по зміну?
І так, я знаю: можливо, ти опинився/опинилася на терапії саме тому, що стосунки — не найсильніший твій бік або ж ти просто панічно їх боїшся. Проте пам’ятай, що добрі терапевтичні стосунки — це те, що робиться, а не те, що ми неодмінно отримуємо в пакеті разом із терапевтом. Іншими словами: тобі/вам, мабуть, знадобиться трохи часу, щоб збудувати довіру й залученість у цих стосунках. Дуже велика частина «роблення» добрих терапевтичних стосунків лежить, звісно, на терапевтові, але й ти маєш у них свою частку.
Тож неодмінно перевір, що стоїть за твоїм (можливим) браком довіри до терапевта. І чи не дивишся ти на нього крізь дуже старі, трохи «забруднені» лінзи?
Чи те, як я описую собі терапевта, вписується в мою розповідь про інших людей у моєму житті? Якщо я йому/їй не довіряю, то що стоїть за цим браком довіри? Чи здатна я принести свої вагання, сумніви, тривоги щодо стосунків до кабінету терапевта й розповісти про них? Чи мої стосунки з терапевтом розвиваються, чи лишаються такими самими, як на початку нашої роботи? Чи застрягла я у своїх стосунках із терапевтом — і де саме?
Якщо за браком довіри до терапевта стоїть не обов’язково… терапевт, можливо, варто дати вашій спільній роботі ще один шанс.
***
Окрім ясності терапевтичного контракту та якості терапевтичних стосунків, є, однак, іще кілька речей, які — залежать від тебе — і можуть позитивно впливати на перебіг твоєї психотерапії. Запрошую тебе придивитися до них із чесністю та ніжністю до себе. Це не іспит на твою залученість, це радше перелік, який має допомогти тобі вловити, де ти сам ставиш собі перешкоди на шляху до того, щоб повніше скористатися психотерапією.
І ще одне: не бери на себе забагато на своєму терапевтичному шляху. Не будь терапевтом самому собі. Адже наведений нижче перелік потрібен не для того, щоб перебрати на себе обов’язки терапевта, а для того, щоб повніше зрозуміти, як ти можеш найкраще скористатися психотерапією (а це діаметральна різниця!).
Отже, починаємо!
1. Чи дбаю я про буферні зони до і після психотерапії? Чи дозволяю собі м’яко ввійти в атмосферу сесії, чи радше завжди мчу на неї із запізненням і вибігаю з неї до наступних справ? Чи дозволяю собі до і після сесії побути в просторі офлайн? Чи вдається мені побути з лініями, які накреслили в мені слова терапевтки та мої власні (вимовлені й ні), і не тікати від них надто швидко в обов’язки, телефонні розмови, інтернет?
2. Чи дозволяю я психотерапії займати мої думки також між сесіями? Чи пам’ятаю я наступного дня (тижня), про що була моя сесія? Чи спонукають мене сесії до подальших роздумів, делікатних (або великих) змін у моєму житті, розмов із близькими?
3. Чи дозволяю я собі бути на терапії вразливим/вразливою? Чи говорю я на терапії про те, чого соромлюся? Чи є терапія простором, у якому я дозволяю собі — маленькими кроками (або ні) — бути справжнім/справжньою? Чи має терапевтка шанс побачити шматочок мого внутрішнього безладу, чи радше лише ту частину мене, яку мені найлегше виставити напоказ?
4. Чи дозволяю я собі вголос не погодитися з терапевтом? Чи скеровую його на правильний шлях, коли рамки, в яких він мене бачить, розминаються з моїм досвідом? Чи мої розповіді, коментарі, запитання дають терапевтові змогу побачити мене повніше?
5. Чи дозволяю я собі визнати, що моя терапевтка має рацію, навіть коли те, що вона каже, торкається найболючіших ран?
6. Чи стає терапія поштовхом до руху та змін у моєму житті? Чи дозволяю я собі — під впливом терапії — робити щось інакше, говорити з людьми (і з собою) інакше, думати інакше?
7. Чи даю я собі на терапії простір для незнання? Чи, може, одразу перестрибую до швидких висновків і незаперечних істин? Чи вдається мені, шукаючи свою дорогу, часом потрапити на бездоріжжя (і не тікати з нього надто швидко)?
8. Чи вмикаю я у своєму мисленні під час психотерапії всю палітру барв, чи радше мене в ній супроводжує чорно-біле мислення? Чи здатна я в терапії бодай на мить відкласти оцінки, зневагу, жалість тощо до себе?
(Пам’ятай також, що, хоч яким великим було б твоє страждання, ти належиш до терапії разом з усією твоєю внутрішньою заплутаністю («не ти мінус твоє страждання, а ти весь», як я почула колись на воркшопі Келлі Вілсона).
9. Чи вмію я активно відстежувати автоматизми дій, до яких мене запрошує мій власний досвід? Чи можу я сказати, наскільки довгу історію мають ті мої реакції, що найбільше заганяють мене в халепу? Чи можу помітити момент, коли владу наді мною перебирає дуже старий механізм дії? Чи буває, що я ставлю собі запитання «чи те, що я зараз роблю, справді мені на користь?».
10. Чи вмію я під час терапії (і не тільки) бути в контакті не лише зі своєю головою, а й зі своїм тілом, зі своїми емоціями, своїми уявленнями та спогадами? Чи ділюся я інформацією з цих позаінтелектуальних каналів знання про себе зі своїм терапевтом?
11. Чи ставлюся я серйозно до рекомендацій терапевтки щодо часу між сесіями («домашні завдання», теми для роздумів, рекомендації щодо консультацій з іншими фахівцями)? А якщо я не готова виконувати рекомендації терапевтки, то чи кажу про це ясно й чітко і чи співпрацюю, щоб знайти завдання, яке мені буде легше виконати/втілити?
12. Додай своє власне запитання… Гадаю, у глибині серця ти можеш найкраще знати, де у твоїй власній терапії тебе могло б бути більше. Або де тебе могло б бути менше, щоб у твоїй терапії могло бути більше тебе.
Пам’ятай, що ти — в самому центрі процесу психотерапії, а не на його узбіччі. Саме ти даєш у терапії найбільше інформації, яка може допомогти терапевтові пристосувати терапію до тебе і твоїх потреб (а одне можна сказати напевно: до тебе твій терапевт ніколи не мав на терапії когось такого, як ти).
Не кожна психотерапія закінчується успіхом. Але та, в якій не буде тебе, напевно закінчиться для тебе не тим, чого ти очікував.
Бажаю тобі у твоїй психотерапії прекрасного часу відкривання себе і того, що тобі найбільше на користь!
Сабіна

Щиро запрошую тебе вивчати разом зі мною психотерапію та психологію.
Зазирни також на мій Instagram, Facebook або Spotify.