І хоча немає кращих ліків від важкого життя, ніж близькість іншої людини — та, що огортає, оживляє, втримує нас у наших розбурханих емоціях, — немає жодної гарантії, що ми приймемо даровану нам близькість без опору. Ми потребуємо цієї близькості, але водночас вона нас лякає, бо ніхто не навчив нас, як безпечно в цій близькості обжитися.
Ми кам’яніємо перед щирою усмішкою, зіщулюємося перед справжньою зустріччю «людина — людина», забалакуємо близькість усіма доступними нам способами. Замість бути — позуємо. Замість довіритися — прораховуємо. Заміняємо близькість речовинами, предметами, думками.
А близькість — якщо тільки ми впустимо її бодай на мить усередину — забирає в нас наші обладунки, прослизає поміж наші надщільні захисні механізми, лякає нас більше, ніж ворожість чи самотність.
Відтинаючи себе від контакту з іншою людиною, ми позбавляємо себе й контакту із самими собою. Ми боїмося правд, які ця близькість із собою приносить, — тих, що не підлягають обговоренню, незручних, нецензурованих.
Ми живемо в напівприсутності, у напівтеплі, напівживості. Живемо поміж — не в контакті із собою, а поміж собою.
Близькість — у любові, у дружбі, у щирій розмові, у терапії, у початках, розвитку й прощаннях — не має собі замінника. Не має точки пересичення, не має терміну придатності (ми ще довго можемо черпати з минулих моментів повної присутності в нашому житті).
Дозвольмо — бодай на мить — повести себе м’якій, неінвазивній, некрикливій якості близькості. Ця якість — якщо тільки ми їй дозволимо — змінить наш світ.
Цього вам (і собі) на сьогодні й назавжди бажаю.
PS Ти знайдеш мене також: