Травматичні спогади заселяють позачасся.
Вони не хочуть, щоб про них нагадували.
Вони бояться бути забутими.
Ми багато робимо, щоб про них не думати і свідомо їх не викликати (дозволяючи, однак, щоб вони доходили до нас усіма іншими каналами нашої пам’яті).
Ми годуємо їхню відсутність роботою понад силу, шумом довкола нас, який заслонить страждання, турботою про інших людей, яка відгородить нас від самих себе.
Водночас, однак, ми не дозволяємо цим спогадам відійти в минуле. Бо ми — останні свідки певних подій (ми героїчно призначаємо себе вартовими таємниць і ран). Бо дозволити чомусь спокійно відійти могло б означати визнати, що ТЕ СТРАШНЕ справді сталося. Бо з цими спогадами ми почуваємося безпечніше (пам’ятаючи про них, ми можемо постійно бути пильними, і ніхто вже не поранить нас так само).
Тож ми вперто годуємо хронічну присутність травматичних спогадів у нашому житті. Стаємо експертами з ходіння второваними стежками, хоч вони нас і ранять. Постійно запрошуємо у своє життя людей, яких у ньому не мало б бути. Дозволяємо собі хаос і безпорадність, бо саме в них може відновлюватися те, що вже є лише нашою історією.
Травматичні спогади живуть у позачассі. Позачасся — це нерухомість. Нерухомість вкидає нас до чистилища пам’яті, в якому неможливо з травматичними спогадами ототожнитися і неможливо від них звільнитися.
Зцілення — це рух (рух думок, емоцій, тіла, уяви). Рух інтенційний, уважний, відважний. Рух у невідоме. Рух у зворотний бік. Рух до життя.
Рух дозволяє минулому розміститися позаду нас. Нерухомість призводить до того, що травма розливається в усіх напрямках.
Бажаю вам багато руху.
У своєму темпі.
У своєму найважливішому намірі.