Терапевтові потрібно вміти пересуватися в собі. Плекати внутрішню рухливість думок, емоцій, імпульсів, перспектив. Знати, що в людині завжди є потенційність, яка перевершує реальність. А водночас і те, що без розуміння реальності ми не вступимо в те, що можливе і більш співзвучне нашому серцю.
Терапевтові потрібно бути скелею і річкою водночас. Бути опорою для хиткості, що виринає зі страждання, і течією для всього, що проливає нове світло на можливі розв’язки.
Терапевт мусить бути внутрішньо різноманітним. Мати добрий контакт із власною тінню, щоб вона не затьмарювала ясності у світі клієнта. Водночас терапевтові потрібні близькі, інтимні стосунки зі своїм світлом, бо немає нічого отруйнішого за світло, яке ми душимо в собі.
Терапевтові потрібно постійно досліджувати, де і за яких обставин заснула його душа. Йому потрібно вміти прокидатися до життя, дивитися на нього свіжим, здивованим оком. Терапевтові потрібні також живі й тривкі стосунки, які казатимуть йому: «ти знову заснула/заснув». Бо лише тоді він буде добрим опікуном тих засинань, які хтось довірить його терапевтичній опіці. Він не злякається їх. Просто прийме їх як реальність, що не є кінцем того, що можливе.

Ці кілька думок прийшли мені в голову після «власного досвіду» (форми розвитку терапевта в системній школі, альтернативи психотерапії терапевта). «Власний досвід» із Марією Каспрович — це простір, у якому може статися магія. І щоразу — доторк до реальності, який означає стати на порозі бажаних потенційностей.