***
«Навчання — це не нагромадження елементів знання. Це зростання, в якому кожен акт знання розвиває того, хто вчиться, завдяки чому він стає здатним творити дедалі складніші об’єктивності — розвиток складності предмета відповідає розвиткові складності суб’єкта».
Гуссерль в інтерпретації Квентіна Лауера (в: Р. Мей, «Любов і воля», пер. Г. Датнер-Шпєвак і П. Шпєвак)
«Освіта — це не наповнення відра, а запалювання вогню».
Вільям Батлер Єйтс (в: Е. Норман, «Імунітет розуму», пер. Т. Беронь )
«Не досвід, а проживання досвіду є джерелом навчання».
Еліс Колб і Девід Колб, «Навчання на основі проживання досвіду», пер. М. Бренґель-Прат
***
Психології ми вчимося повільно. І хоча теорії, результати досліджень, типології діагнозів, протоколи чи техніки ми можемо вивчити дуже швидко, розуміння людини, усієї її багатошаровості, мінливості, розмаїття, водночас сили і крихкості вимагає від нас часу, відваги та пізнавальної непоступливості.
Я не вважаю, що знання, подане кількома порухами пальця в короткому відео, може охопити складність нашого людського існування. Що одного короткого вебінару/епізоду подкасту може вистачити, щоб освоїтися з будь-яким питанням психології та/або її застосування. Засвоєння тез — це лише початок наукової пригоди (або новий початок, перш ніж усе знову заплутається). Адже за однією такою тезою стоять десятиліття, іноді сотні років досліджень, а може, й тисячі років спостережень та аналізу (бо ж не тільки в нашу еру ми досліджуємо людське становище). Тож оперувати в психології самими лише тезами/протоколами/рекомендаціями/«порадами» — це для мене або редукціонізм, або/і плекання ілюзії, що ми здатні вмістити наше внутрішнє розмаїття у формат інструкції з Ікеї.
Нам потрібно дивитися на людину з багатьох різних перспектив. У своїй поведінці ми детерміновані власною біологією та історією, глибиною і шириною, інтероцепцією та екстероцепцією, найскладнішими думками і найпростішими імпульсами. Психологія вимагає, щоб її вчилися поступово (і то не лише лінійно), багатосюжетно, звертаючись до суміжних галузей, зазираючи в досвід науковців, але й філософів, студіюючи власну біографію (уже славнозвісне «research is me-search» Беатріс Бібі, дослідниці прив’язаності; а проф. Керолін Елліс називає такі студії — прегарно! — «автоетнографією»), а також біографії інших людей.
Щоб зрозуміти людину, нам потрібно вчитися психології, впускаючи у свою пізнавальну систему не лише слова і факти, а й спостерігаючи та тлумачачи почуття нашого захвату чи злості, що виринають, або тілесні відчуття, які дають нам знак, що в певній теорії нам щось не сходиться — або ж навпаки, завдяки їй усе стає на свої місця. Ми вчимося її також через застосування знань у нашій роботі з людиною і придивляючись, що нам пасує, а що ніяк не хоче підтверджувати засновків теорії/настанов із досліджень.
Студіювання психології домагається від нас бути в цьому студіюванні активними, допитливими, такими, що і мислять проти течії, і дозволяють собі часом слухняно ввійти в рамки конкретної парадигми, напряму, техніки (так, щоб пізнати їх наскрізь, до самої підкладки). Адже студіювання — це дієслово, а не іменник із переліком трофеїв у вигляді наших наукових ступенів, дипломів, ліцензій, прочитаних книжок. Швидкого навчання в царині розуміння людини не існує. Тези (навіть ті, що додані до цього тексту) — це лише запис тимчасового спрощення безмежно складної людської дійсності.
***
Нижче я зібрала кілька своїх спостережень про те, що допомагає мені зберігати завжди свіжий погляд на галузь, якою я займаюся. Вірю, однак, що не лише психологи (чи психологи-to-be) знайдуть у цих роздумах щось для себе.
***
- Здобування знань як зобов’язання, що рятує наше благополуччя
Зберігати відкритий розум і наукову допитливість видається мені не лише привілеєм, а й професійним зобов’язанням (зобов’язанням, зрештою, закріпленим у багатьох професійних кодексах психологів і психотерапевтів і — рідше, однак, ніж могло б здаватися — систематизованим та обов’язковим до виконання). І хоча культура, в якій ми живемо, не надто полюбляє зобов’язання (особливо довгострокові), саме вони, однак, видаються важливим складником сенсу нашого життя і благополуччя.
У проривній, нашпигованій дослідженнями книжці «Brain Energy» Кріса Палмера (я писала вам про неї у своєму передостанньому листі), яка розповідає переважно про зв’язок здоров’я мітохондрій і психічного здоров’я, я знайшла — зовсім не мітохондріальну! — «модель 4R». Це модель, що описує соціальні та психологічні чинники, які сприяють збереженню нашого психічного здоров’я. Перше R — це (звісно ж!) close relationships, «перебування в близьких, добрих для нас стосунках». Друге R — це meaningful roles, тобто «виконання в житті ролей, корисних для спільноти, в якій ми живемо» (на цю тему особливо раджу книжку «Пробудження» авторства мого останнім часом найулюбленішого Олівера Сакса, в якій він описує зцілення людей із летаргічним енцефалітом, якщо тільки вони могли виконувати корисну роль у спільноті лікарні «Маунт-Кармел»; коли цієї умови бракувало, люди мало не марніли на очах). Третє R — це adherence to responsabilities and obligations, «шанування своїх зобов’язань/завдань». Бути сумлінним у своїх зобов’язаннях (іноді також і в тих, які ми накинули самі собі, — пам’ятаєте мій лист про дисципліну?) — це наповнювати своє життя відчуттям сенсу, дієвості, компетентності, але також передбачуваності та сталості. Уже багато років мене незмінно вражає, яку велику частину терапевтичних сесій займає прокрастинація і як сильно застрягання посеред завдання висотує нашу енергію та нашу довіру до самих себе. А четверте R — це adequate resources, ресурси, відповідні до виконання ролей і здійснення зобов’язань.
[З часів мого навчання на психології я добре пам’ятаю також дослідження Еллен Ленґер, у якому вона вручила групі мешканців будинку для літніх людей по вазону з квіткою, щоб вони могли щодня про неї дбати (друга група літніх людей квітки не отримала). Після 18 місяців дослідження виявилося, що в групі мешканців, яка дбала про квітку, померло вдвічі менше літніх людей, ніж у контрольній групі. Це започаткувало мою цікавість до питання про те, як залученість сприяє нашому здоров’ю (не лише психічному). Я змогла повивчати це глибше, кілька добрих років навчаючись терапії прийняття та відповідальності.]
Я вважаю, що кожному з нас потрібно за щось — навіть невелике — відповідати. Здобування знань — це моє майже щоденне зобов’язання. Бувають, звісно, періоди читацьких чи навчальних перерв, пізнавального відновлення, часу без структури і без нових пізнавальних викликів (може, пам’ятаєте мій текст для Newsweek Psychologia «Немає розвитку без перерви від розвитку»?), проте психологічні питання укладаються в моїй голові безупинно (іноді й мимоволі). Вчитися нового — це для мене спосіб подбати про всі чотири R у моделі, яку описав Палмер. Здобування знань — це для мене розмови і зв’язок, це виконання моєї професійної ролі, це шанування мого зобов’язання і спосіб подбати про ресурси (пізнавальні, але не тільки). Здобування знань дає мені змогу давати щось світові, але також дає мені змогу з цього світу брати. Завдяки цьому зобов’язанню я можу бути у своєму житті вкоріненою, але й вільно в цьому житті плинути. Належати і мати свободу. Залучатися в те, що важливе, і ставати віч-на-віч із тим, що неминуче.
2. Наші мізки не люблять учити напам’ять, нашим мізкам потрібно розв’язувати завдання
Найважливіше в процесі навчання для мене — це мить, коли я ставлю собі запитання. Через це в мене в голові більше запитань, ніж будь-коли даних собі на них відповідей. Я здобуваю знання не для того, щоб знати, а для того, щоб розгадати загадку, яка ходить зі мною іноді навіть кілька десятків років. «Чому деякі люди, які курять цигарки, доживають у доброму здоров’ї до глибокої старості?», «Чому хтось на психічне потрясіння реагує заціпенінням, а інша людина — повним контактом із приголомшливою дійсністю?», «Чи справді збудження і тривога зачіпають ту саму ділянку в мозку?», «Чи можемо ми мати спогади з внутрішньоутробного життя?» тощо.
Я не шукаю швидких відповідей. Я шукаю відповідей, які не лише опишуть дійсність, а й пояснять її (принаймні на якийсь час). Знаю також, що є загадки, на розгадування яких мені не вистачить життя (але це не заважає мені пробувати!). Я усвідомлюю, що опис не завжди дорівнює розумінню певного питання (а розуміння не завжди означає можливість застосувати певний механізм на практиці). Я не здаюся. Систематично веду нотатки. Дочитую. Допитуюся. Упорядковую думки, пишучи (також і вам). Я в пізнавальному русі. Доки цей рух можливий (навіть на міліметр на день), можливо також плекати те, до чого усміхається моє серце.
3. (Пізнавальне) життя найплідніше в зонах «поміж»
Мене не цікавить життя за жодною догмою. Мене більше вабить життя в напрямку того, що важливе, ніж того, що (завжди і беззаперечно) слушне. Щоб зрозуміти психологію, мені потрібно вийти поза будь-які «завжди» і «ніколи» та пізнати різноманітні парадигми знання. У «Мігрені», яку я нещодавно читала, Олівер Сакс констатує, що явище мігрені неможливо вхопити, якщо використовувати для її опису лише анатомічно-судинне пояснення, лише біохімічне чи лише психоаналітичні пояснення. Щоб зрозуміти мігрень — явище, властиве тільки людині (що видається мені тут дуже суттєвим!), — нам потрібно залишатися на окраїнах цих парадигм, пізнати кожну з них і дозволити собі поглядати на мігрень із перспективи їхнього «поміж».
Психологія — це галузь окраїн. Ми цілком унікальні у світі тварин і водночас наскрізь тваринні. Тож для студіювання психології нам потрібно забратися далеко поза її межі, відвідуючи світи біології, хімії, фізики, медицини, але також соціології, економіки, екології, політології, історії чи філософії.
Ґрунтовне студіювання психології домагається від нас раз на якийсь час реконструювати (щоб не написати «руйнувати») пізнавальний/фаховий status quo. Якщо не знімати з носа лінз, крізь які ми навчилися дивитися на світ, нам загрожує пізнавальний застій. У навчанні нам потрібен «хаорд» (термін Ді Гока, утворений злиттям двох слів: «chaos» + «order», укр. порядок), тобто і порядок, і скаламучення цього порядку — хаос. Із поєднання їх обох постає знання, яке не є лише навішуванням ярликів і перелічуванням, — це знання «поміж».
[Одна з найулюбленіших зон «поміж» для мене віддавна — література (особливо література факту), яка дає мені змогу розширити таке розуміння людини, якого я не знайшла б у підручниках із психології. Я обожнюю юнґівські за своїм звучанням романи Стейнбека, всілякі біографії та розмови, що показують людську стійкість (або людську крихкість) в екстремальних умовах («Обвинувачена Вєра Ґран», «Війнонька», «Любов варта зусиль» — щоб назвати кілька), сучасні романи про людську природу («Гірко, гірко», «Жінка в пісках», «Шовк» тощо), а також розповіді терапевтів про свою роботу (книжки Ялома, «Емоційний спадок», «Диявол, якого ти знаєш» тощо).]
4. Що важче, то краще
Перешкоди на шляху до навчання, нерозв’язні проблеми, спотикання, сумніви — це найкраще, чого ми можемо собі в нашому навчанні побажати. Я обожнюю концепцію «бажаних труднощів» авторства Роберта Бйорка, дослідника навчання дорослих. Він показав, що введення труднощів у процес навчання значно поліпшило довготривале запам’ятовування матеріалу.
Тож фрустрації, помилки і відчуття тимчасової безпорадності — наші союзники в студіюванні (таким союзником є навіть навчання з нотаток, зроблених нерозбірливим почерком, — це підтверджено дослідженнями :)). Саме в тому місці, де ти зараз фахово застряг/застрягла, є хвіртка до знання, яке може залишитися з тобою на все життя.
5. Нехай студіювання буде якомога відчутнішим на дотик
Для мене важливий контекст, у якому постають конкретні теорії, а не лише їхній зміст.
Я люблю знати обличчя авторів книжок, які читаю [завдяки цьому я, наприклад, дізналася, що Вівіан Раков, який досліджував трансгенераційну травму другого покоління тих, хто вижив у Голокості, був чоловіком (у мережі про нього й досі пишуть у жіночому роді)]. Коли в підручниках з’являється назва лікарні, я хочу якнайшвидше її побачити. Мене цікавить, чи мав Фройд дітей (звісно, що мав) і як він ставився до Юнґа (по-різному, що, зрештою, сильно вплинуло на психічний стан Юнґа).
Я також люблю якомога більше насичувати собі процес навчання кольорами, рухом, простором. Вчитися, пишучи. Вчитися, малюючи. Нарешті: вчитися, розмовляючи про те, чого я вчуся, і вчитися, навчаючи інших.
Для мене важливі ментори мого навчання: відчутні, живі люди. Також і віртуальні, які не мають про мене зеленого уявлення, і ті, кого вже немає серед живих (чи я вже згадувала про Олівера Сакса? :D).
Я хочу вчитися в людей, які представляють різні погляди на психологію. Люблю їх слухати, але також передусім відчути його/її енергію, побачити в цій винятковій людині ще й щось цілком людське (цей людський складник для мене — місток: між цією людиною і мною, а місток — це теж простір «поміж»).
Глибоке студіювання — це для мене студіювання живе. І хоча я люблю бібліотеки, я знаю, що студіювання виходить далеко поза їхні зали та книгозбірні. Ми студіюємо, занурюючись у життя.
6. Повторюваність!
Я багато разів повертаюся до вже колись прочитаних книжок (завзято підкреслюю в них важливе, щоб потім не мусити продиратися крізь цілі книжки). Багато разів гортаю нотатки зі старих курсів психотерапії/конференцій. Повертаюся до старих записників. Ідеться тут не лише про зміст, який я забуваю, — ідеться про те, щоб надати нових значень старому змістові та вінтегрувати його в систему знань, яка з часом сильно розрослася і поглибилася (може, зміст і не змінився, але змінилася я, його адресатка; мені цікаво, як нова я сприйму старий зміст).
Я читаю по кілька книжок на тему, яка мене цікавить (зараз багато читаю про метаболічне здоров’я нашого мозку, і вже на котрійсь із черги книжці трохи згладжуються безнадійні знаки питання, але також трохи лагіднішають непорушні істини з попередніх книжок).
Я питаю різних учителів/супервізорів про те саме. Питаю себе про те саме в різні моменти свого життя. Розмірковую над відповідями. І творю нові запитання (і так без кінця).
Я люблю знати альтернативні пояснення одного психологічного явища. Люблю називати його поняттями з різних парадигм психології.
Безупинно шукаю…
…
***
Я впіймала себе на тому, що цей текст могла б писати вам без кінця. Але цього досить. Цим текстом я хотіла повернути належну вагу повільному, поступовому, безкомпромісному студіюванню важливої для нас галузі. Навчанню, яке служить нам/людям довкола нас і нашому відчуттю сенсу, а не лише комерційним цілям. Сподіваюся, що це мені бодай трохи вдалося.
А поки що бажаю вам життя великого інтелектуального формату! А оскільки знання, використане на службі іншим, дорівнює для мене любові, бажаю вам також життя, сповненого любові!
Сабіна Садецька
PS. Запрошую також до мого тексту про те, як не змарнувати перші роки після навчання на психології і про те, як стати психотерапевтом. І ще одного про неправильність у професії психотерапевта.