Важко вчитися, будувати дружні стосунки, творити й мріяти, коли наша голова безперервно продукує негативні сценарії. А моментів, що породжують тривогу, останніми роками в нас безліч. Тривога просочується в наше життя — непрохана — через екрани телефонів, екстрені сповіщення та сповнені напруги розповіді людей довкола. І навіть якщо нам живеться відносно добре, наш спокій постійно порушує думка «а що, як саме сьогодні…».
І ні, проблема тут не в тривозі (адже емоції — це просто механізми, які дають нам змогу підтримувати нашу біологічну та екзистенційну рівновагу). Проблема — у безперервній присутності цієї тривоги. Наша нервова система любить короткі стресові ситуації та швидке впорання з ними. Значно гірше вона дає собі раду зі стресовими ситуаціями, що тягнуться тижнями, місяцями, роками. Саме тому я вирішила записати для вас кілька підказок про життя в обіймах безперервної, паралізуючої тривоги. Можливо, ви знайдете в них бодай одну корисну думку.
- Орієнтування — протилежність тривоги (і важливий механізм саморегуляції). На жаль, у XXI столітті ми в багато способів відучуємо нашу нервову систему орієнтуватися. Ми більше роззираємося у світі інстаграму, ніж у фізичному світі, фантазуємо, розмірковуємо, займаємо свою увагу чим завгодно, тільки не фізичним світом. Тому важливий антидот проти тривоги — повернення уваги до «тут і тепер» і зосередження на наших відчуттях замість нашої фантазії, що мчить у хибний бік. Отже — навіть зараз, читаючи цей текст, — повільно роззирнися світом, який тебе оточує. Виробляй у собі звичку орієнтуватися в усіх нових ситуаціях. Коли заходиш до кімнати — спокійно роззирнися довкола. Сідаєш у потяг — оглянь купе, вагон і те, що відбувається за вікном. Коли на роботі до тебе підходить незнайома людина — дай собі час придивитися до неї. Добре зорієнтована нервова система не так сильно піддаватиметься уявленням, що походять із твого розуму. (Про важливість тренування орієнтування в ситуаціях екстремального стресу розповідала на своєму воркшопі також Імке Гансен, яка щодня працює в Україні, в умовах безперечно небезпечних. А за перше речення цього пункту дякую Клаудії Грабській).
- Довіра до власної нервової системи дає нам змогу відчувати підтримку, що йде зсередини (а не лише чекати її ззовні). Наша нервова система еволюційно «спроєктована» так, щоб виводити нас із менших і більших халеп. Вона прискорюється, сповільнюється, збуджує нас і заспокоює, щойно цього вимагає ситуація. Можна сміливо припустити, що — якщо в ситуації потенційної загрози буде можлива хоч якась реакція — наша нервова система обере найкращу для нас. Тож помічай упродовж дня моменти, коли ти нічого не робиш, а твоя нервова система регулює твоє буття у світі за тебе. Можеш навіть повторювати собі ці слова: «коли станеться щось справді страшне, моя нервова система знатиме, що робити».
- Регулярне помічання моментів безпеки — нейтральних або просто менш обтяжливих для нас — будує важливу внутрішню альтернативу тривозі. Можливо, ви вже читали в мене, що наше людське благополуччя сильно залежить від того, куди ми спрямовуємо свою увагу. Тривога любить захоплювати нашу увагу й вести її до страхітливих фантазій про майбутнє. Проте вона рідко дозволяє нам побачити, що ТУТ І ТЕПЕР безпечно. А саме ці моменти помічання безпеки дають нам змогу втишити наше психофізіологічне збудження. Це наш психічний прихисток у внутрішньому світі, сповненому напруги. Тож зауваж, навіть просто зараз, прояви спокою (і миру), стабільності, легкості, безпеки. Варто також — окрім самого помічання — сказати вголос або подумки: «це момент, у якому я почуваюся безпечно (або принаймні менш небезпечно)».
- Важливо переривати вир тривоги, перш ніж він повністю в нас розкрутиться. Наша тривожна реакція має свою типову, повторювану послідовність, а її етапи дуже швидко змінюють один одного. Коли помітиш, що у твоєму тілі та психіці запускається цей тривожний вир, — зроби щось протилежне тому, до чого привчилося твоє тіло. Якщо тривога велить тобі пришвидшитися — сповільнися. Якщо через неї ти горбишся — м’яко випростайся. Якщо твої долоні стискаються — розкрий їх і погладь себе по плечах. Поміть вир тривоги, визнай його й позбав автоматизму.
- Досвід внутрішніх меж дає нам змогу обмежити поширення тривоги тілом. Сильні емоції та мляве, «запале» тіло — безвідмовний рецепт нашої перевантаженості. Коли відчуваєш тривогу > увімкни відчуття меж. Напруж м’язи ніг, потупай, відштовхни долоню від долоні, міцно обійми себе руками й відчуй, як твоє тіло переживає емоції, але вони його не затоплюють. Можеш зауважити (навіть уголос): «моя грудна клітка відчуває багато напруги, а пучки моїх пальців — уже ні». Так само важливо плекати усвідомлення часових меж > «я зараз переживаю сильні емоції, але жодна емоція не триває вічно. це мине».
- Ми — на щастя! — більші за будь-яку нашу тривогу. А наше життя вмістить у собі тривогу, смуток, радість, полегшення і весь спектр проявів того, що ми живі. Тож поговори зі своєю тривогою. Скажи їй, що розумієш, чому вона приходить, але центр керування твоїм життям — це ти і твої цінності. Про що важливе говорить тобі ця тривога? Якби вона була повідомленням про твої цінності, то які це були б цінності? Чи каже тобі твоя тривога про те, що твоя родина та її безпека важливі для тебе? А може, для тебе важлива свобода й можливість вільно пересуватися світом? Тривога — як смуга світла, що освітлює речі, найважливіші для здоров’я твоєї душі. Поміть їх і подбай про них.
Нехай нам усім добре живеться в ці тривожні часи! Бережімо себе й творімо!
Сабіна