Що випалює терапевта травми — дуже особистий погляд

Останнім часом мене дуже займає питання, як спокійно постаріти в професії, для якої я маю і кваліфікацію, і величезний пов’язаний із нею досвід, і дрібку таланту, і переконання, що займатися нею має сенс. Іншими словами: як працювати терапевткою травми, не ігноруючи ціни цієї професії та пам’ятаючи, що поза роботою є ціле непрофесійне життя, яке вимагає моєї присутності, життєвої сили, а понад усе — здоров’я.

Я люблю слово «рефлексування», коли йдеться про мою професійну діяльність. Воно показує, що рефлексія — це дієслово недоконаного виду, відмінюване в усіх часах: минулому, теперішньому, майбутньому. Без рефлексування немає дозрівання в професії, якою я займаюся («дозрівання», до речі, психологічно — теж дієслово). Рефлексування роблять. Безнастанно, палко, без поблажок до себе, але водночас із любов’ю.

Адже в професії психотерапевта нам потрібно постійно оновлювати запитання:

– хто я у своїй роботі? (і то не лише формально, а й психологічно — яку роль у стосунках я беру на себе?)

– навіщо я роблю те, що саме зараз роблю?

– хто або що вирішує, що я роблю речі саме так, як роблю?

– що мені муляє?

– що мене в моїй професії живить?

Я обожнюю свою професію. І водночас із кожним «сезоном» роботи розумію, що можу займатися нею вже тільки ощадливіше, з меншою інтенсивністю і повільніше. І хоч я вже знаю, що не підтримаю на шляху зцілення від травми до повнішого життя кожного, хто звертатиметься до мене з цією темою, я хочу займатися цією професією й далі. Проте щоб це робити, я вже не можу нічого недобачати і ні в що внутрішньо (або зовнішньо) вплутуватися. Ось мої роздуми на цю тему за останній рік. Це роздуми дуже особисті (я не привласнюю ними права на універсальність цих рефлексій), але сподіваюся, що й вас вони запросять до рефлексії та допоможуть наново віднайти загублений ритм. 

1. Терапевта травми зовсім не виснажують години його роботи, і травматичні розповіді, які він чує в кабінеті, не конче аж так сильно його перевантажують (принаймні не це найважливіший елемент пазла вигорання). Найбільше терапевта травми випалюють його патерни мислення про себе у стосунках і його способи сприймати свою роботу. Саме тому роботу з професійним вигоранням або — сподіваюся, що у вашому випадку — його профілактику ми починаємо зі зміни нашого внутрішнього світу. Не придивившись до того, як ми конструюємо розповідь про себе і про те, що ми винні світові, — ми не одужаємо. Ми можемо на якийсь час запровадити здорові звички й докладати безліч зусиль до зовнішніх змін, але врешті-решт внутрішній тиск виснажить нас настільки, що здорові звички ми покинемо. Зовнішня зміна без зрушень у внутрішньому світі — це просто зміна декорацій, а не написання сценарію наново.

2. Якщо ми бачимо себе рятівником інших людей, ми дедалі більше напружуватимемося й надриватимемося в служінні іншим. Проте в роботі терапевта травми неможливо працювати в кредит своїх психічних і фізичних можливостей. Працювати можна лише в умовах обміну — я щось даю, але маю також змогу черпати енергію з інших екзистенційних місць. Інакше я їду просто на лобове зіткнення з життям. 

3.  Часто — у ситуації стресу — в нас вмикається імпульс упоратися зі стресом, роблячи щось більше: якщо мені важко на роботі — мені потрібно більше супервізії; якщо я виходжу з кабінету перевантажена — мушу неодмінно ще щось прочитати про психотерапію (або принаймні купити книжку), що пояснить мені джерело цієї перевантаженості. Однак у разі перевантаження на роботі нам здебільшого потрібна не напружена дія, а зупинка дії та побути наодинці із собою. 

  • Нас змінює не рішучість, а внутрішня гармонія. 
  • Нас змінює не напруження сил, а впорядкування.
  • Нас змінює не план дій, який ми виконуємо зі зціпленими зубами, а відмова від дії — щоб мати змогу зустрітися із собою.
  • Нас змінює не розписаний у хвилини манії алгоритм дій і гарячкових змін, а співчуття і щирість із самими собою. А потім — непоступливість у втіленні відкриттів нашої душі в наше матеріальне життя.

4. Реактивність терапевта — його найбільший ворог у цій професії. Багато нинішніх терапевтів — це колись парентифіковані діти. Вони реагуватимуть на чийсь біль так, ніби цей біль має знищити їх самих (у цьому, зрештою, й полягає ідея парентифікації — я рятую свого батька чи матір від них самих, бо їхній емоційний розпад загрожує моєму виживанню як дитини). Проте чиєсь страждання — не наше страждання. Чиєсь страждання — також не заклик до нашої роботи понад силу. Найважливіше, що ми маємо в цій роботі, — це відрефлексований вибір своїх дій щодо людини, яка страждає, і повага як до її дієвості, так і до її теперішньої неготовності до змін (якщо така є).

5. Наші емоції, сни, фантазії, моменти хвороби та ослаблення — це наш найважливіший психотерапевтичний університет. Саме з них ми найбільше вчитимемося про те, як дозволили своїй роботі загнати нас у глухий кут. І як ми можемо у своїй роботі та разом зі своєю роботою розквітати.

6. Дуже важко проявлятися назустріч собі у світі, який заливає нас готовими взірцями професійної ідентичності. Адже іншим  в інтернеті (наживо зазвичай зовсім ні) це дається так легко, без зусиль і блискавично. Вони працюють за короткими протоколами, мають ідеальний баланс між особистим життям і роботою, у їхніх терапевтичних процесах не буває застрягань. У світі своїх сумнівів, зупинок і безпорадності ми почуваємося самотніми й некомпетентними. І це породжує ще більше внутрішнього тиску. Проте становлення себе як зрілої особистості — також і в професійній роботі — це процес без коротких шляхів, вибоїстий, часом моторошний. І ще дуже повільний. Бути добрим терапевтом травми — це часто значно більше, ніж досліджені науковцями 7 років дозрівання до ролі експерта в будь-якій професії. Ставати терапевтом травми — не лінійний процес. Це шлях, сповнений екзистенційних повторень, ставлення собі тих самих запитань багато разів упродовж життя, звернень по власну терапію, нескінченних розмов із супервізорками та менторками. І передусім шлях, заповнений численними зупинками, під час яких ми не діємо, а роззираємося, що в нашому внутрішньому світі та в рутині роботи потребує турботи.

Робота психотерапевта травми — нелегка робота.

Вона не така для мене.

Вона не мусить бути такою для тебе.

Прекрасні й важливі речі не конче бувають простими.

Дай собі час на своє професійне зростання.

Міцно тримаю за тебе кулаки в цьому процесі дозрівання!

Сабіна Садецька

PS Колись я записала для вас епізод подкасту «Ładnie o traumie». Про особисту гігієну і травму та їхні захопливі взаємозв’язки. Теж запрошую <3.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Prev
Як травма впливає на наші звички особистої гігієни — новий епізод «Ładnie o traumie»

Як травма впливає на наші звички особистої гігієни — новий епізод «Ładnie o traumie»

Чи може травма вплинути на наші звички особистої гігієни?

Next
Лист до мого синочка, який іде до школи (багаторічної давності)

Лист до мого синочка, який іде до школи (багаторічної давності)

Сьогодні ти вперше підеш до своєї школи

У цьому розділі немає даних
У цьому розділі немає даних
You May Also Like