Останнім часом мене дуже займає питання, як спокійно постаріти в професії, для якої я маю і кваліфікацію, і величезний пов’язаний із нею досвід, і дрібку таланту, і переконання, що займатися нею має сенс. Іншими словами: як працювати терапевткою травми, не ігноруючи ціни цієї професії та пам’ятаючи, що поза роботою є ціле непрофесійне життя, яке вимагає моєї присутності, життєвої сили, а понад усе — здоров’я.
Я люблю слово «рефлексування», коли йдеться про мою професійну діяльність. Воно показує, що рефлексія — це дієслово недоконаного виду, відмінюване в усіх часах: минулому, теперішньому, майбутньому. Без рефлексування немає дозрівання в професії, якою я займаюся («дозрівання», до речі, психологічно — теж дієслово). Рефлексування роблять. Безнастанно, палко, без поблажок до себе, але водночас із любов’ю.
Адже в професії психотерапевта нам потрібно постійно оновлювати запитання:
– хто я у своїй роботі? (і то не лише формально, а й психологічно — яку роль у стосунках я беру на себе?)
– навіщо я роблю те, що саме зараз роблю?
– хто або що вирішує, що я роблю речі саме так, як роблю?
– що мені муляє?
– що мене в моїй професії живить?
Я обожнюю свою професію. І водночас із кожним «сезоном» роботи розумію, що можу займатися нею вже тільки ощадливіше, з меншою інтенсивністю і повільніше. І хоч я вже знаю, що не підтримаю на шляху зцілення від травми до повнішого життя кожного, хто звертатиметься до мене з цією темою, я хочу займатися цією професією й далі. Проте щоб це робити, я вже не можу нічого недобачати і ні в що внутрішньо (або зовнішньо) вплутуватися. Ось мої роздуми на цю тему за останній рік. Це роздуми дуже особисті (я не привласнюю ними права на універсальність цих рефлексій), але сподіваюся, що й вас вони запросять до рефлексії та допоможуть наново віднайти загублений ритм.
1. Терапевта травми зовсім не виснажують години його роботи, і травматичні розповіді, які він чує в кабінеті, не конче аж так сильно його перевантажують (принаймні не це найважливіший елемент пазла вигорання). Найбільше терапевта травми випалюють його патерни мислення про себе у стосунках і його способи сприймати свою роботу. Саме тому роботу з професійним вигоранням або — сподіваюся, що у вашому випадку — його профілактику ми починаємо зі зміни нашого внутрішнього світу. Не придивившись до того, як ми конструюємо розповідь про себе і про те, що ми винні світові, — ми не одужаємо. Ми можемо на якийсь час запровадити здорові звички й докладати безліч зусиль до зовнішніх змін, але врешті-решт внутрішній тиск виснажить нас настільки, що здорові звички ми покинемо. Зовнішня зміна без зрушень у внутрішньому світі — це просто зміна декорацій, а не написання сценарію наново.
2. Якщо ми бачимо себе рятівником інших людей, ми дедалі більше напружуватимемося й надриватимемося в служінні іншим. Проте в роботі терапевта травми неможливо працювати в кредит своїх психічних і фізичних можливостей. Працювати можна лише в умовах обміну — я щось даю, але маю також змогу черпати енергію з інших екзистенційних місць. Інакше я їду просто на лобове зіткнення з життям.
3. Часто — у ситуації стресу — в нас вмикається імпульс упоратися зі стресом, роблячи щось більше: якщо мені важко на роботі — мені потрібно більше супервізії; якщо я виходжу з кабінету перевантажена — мушу неодмінно ще щось прочитати про психотерапію (або принаймні купити книжку), що пояснить мені джерело цієї перевантаженості. Однак у разі перевантаження на роботі нам здебільшого потрібна не напружена дія, а зупинка дії та побути наодинці із собою.
- Нас змінює не рішучість, а внутрішня гармонія.
- Нас змінює не напруження сил, а впорядкування.
- Нас змінює не план дій, який ми виконуємо зі зціпленими зубами, а відмова від дії — щоб мати змогу зустрітися із собою.
- Нас змінює не розписаний у хвилини манії алгоритм дій і гарячкових змін, а співчуття і щирість із самими собою. А потім — непоступливість у втіленні відкриттів нашої душі в наше матеріальне життя.
4. Реактивність терапевта — його найбільший ворог у цій професії. Багато нинішніх терапевтів — це колись парентифіковані діти. Вони реагуватимуть на чийсь біль так, ніби цей біль має знищити їх самих (у цьому, зрештою, й полягає ідея парентифікації — я рятую свого батька чи матір від них самих, бо їхній емоційний розпад загрожує моєму виживанню як дитини). Проте чиєсь страждання — не наше страждання. Чиєсь страждання — також не заклик до нашої роботи понад силу. Найважливіше, що ми маємо в цій роботі, — це відрефлексований вибір своїх дій щодо людини, яка страждає, і повага як до її дієвості, так і до її теперішньої неготовності до змін (якщо така є).
5. Наші емоції, сни, фантазії, моменти хвороби та ослаблення — це наш найважливіший психотерапевтичний університет. Саме з них ми найбільше вчитимемося про те, як дозволили своїй роботі загнати нас у глухий кут. І як ми можемо у своїй роботі та разом зі своєю роботою розквітати.
6. Дуже важко проявлятися назустріч собі у світі, який заливає нас готовими взірцями професійної ідентичності. Адже іншим в інтернеті (наживо зазвичай зовсім ні) це дається так легко, без зусиль і блискавично. Вони працюють за короткими протоколами, мають ідеальний баланс між особистим життям і роботою, у їхніх терапевтичних процесах не буває застрягань. У світі своїх сумнівів, зупинок і безпорадності ми почуваємося самотніми й некомпетентними. І це породжує ще більше внутрішнього тиску. Проте становлення себе як зрілої особистості — також і в професійній роботі — це процес без коротких шляхів, вибоїстий, часом моторошний. І ще дуже повільний. Бути добрим терапевтом травми — це часто значно більше, ніж досліджені науковцями 7 років дозрівання до ролі експерта в будь-якій професії. Ставати терапевтом травми — не лінійний процес. Це шлях, сповнений екзистенційних повторень, ставлення собі тих самих запитань багато разів упродовж життя, звернень по власну терапію, нескінченних розмов із супервізорками та менторками. І передусім шлях, заповнений численними зупинками, під час яких ми не діємо, а роззираємося, що в нашому внутрішньому світі та в рутині роботи потребує турботи.
Робота психотерапевта травми — нелегка робота.
Вона не така для мене.
Вона не мусить бути такою для тебе.
Прекрасні й важливі речі не конче бувають простими.
Дай собі час на своє професійне зростання.
Міцно тримаю за тебе кулаки в цьому процесі дозрівання!
Сабіна Садецька
PS Колись я записала для вас епізод подкасту «Ładnie o traumie». Про особисту гігієну і травму та їхні захопливі взаємозв’язки. Теж запрошую <3.