«Мозок поводиться як іще один м’яз нашого тіла: якщо користуватися ним без перерви, у префронтальній корі накопичуються потенційно токсичні нейромедіатори — точнісінько так само, як молочна кислота відкладається в м’язах ніг після особливо довгого й інтенсивного бігу».
цитата з книжки
Я справді зворушена змістом цієї книжки. Не лише тому, що це книжка про дитячі (хоч і не тільки) кумулятивні травми, тобто малі повторювані поранення, отрута яких сочиться в наше доросле життя. Для мене це передусім книжка про наше благополуччя. Про рівновагу, яка досяжніша за щастя. Про стосунки і про те, як по-різному (і часом самодеструктивно) ми компенсуємо пов’язану з ними напругу. Про вигорання (не лише професійне). Про техніки, що допомагають пережити найгірше. Про прив’язаність і про те, як у дорослому житті ми копіюємо дитячий хаос. Про гедоністичну адаптацію. Про сон, безсоння і про те, як травма й безсоння взаємодіють (а ще про прокрастинацію сну як помсту), звісно, також про роль сновидінь у нашому зціленні. Про позіхання як нейробіологічний кондиціонер (обожнюю цю метафору). Про прийняття і цінності (звучить знайомо для терапевтів прийняття та відповідальності, правда?). Про перебування в екзистенційному „між“ і про вихід із нього. Дякую Wydawnictwo FILIA за це освіжне й збагачувальне автотерапевтичне читання. Дуже раджу!
