(Хоча більшість текстів я пишу дуже довго, цей з’явився буквально за годину. Проте мені дуже хотілося — отак цілком спонтанно — поділитися цими міркуваннями з вами)
(Сьогодні) рівно полудень, я сиджу у кріслі з видом на познанські кам’яниці. Триває моя власна психотерапія.
«Я відкриваю, що мушу запросити у своє життя більше кольорів, смаків, запахів… Ні, не те що мушу… ХОЧУ, хочу запросити у своє життя більше кольорів, смаків…» — кажу я своїй терапевтці.
«Зупинімося тут на хвилинку, — чую її голос. — А чому ви, власне, себе виправили? Що поганого в тому, що ви МУСИТЕ?»
«Мусити щось — це примус, а хотіти — це вибір», — відповідаю.
«А що, пані Сабіно, якщо ви — з цим вашим темпераментом, пристрастю — саме „МУСИТЕ“, а не „ХОЧЕТЕ“?».
А й справді — доходить до мене тієї ж миті — що поганого в тому, що я «мушу»? І, може, я справді «мушу», а не «хочу»
.
До кінця дня я усміхаюся (хоч і дещо похмуро) на думку про те, що якась концепція могла б підрізати мені мій власний темперамент. Довго думаю про цю свою психологічну самоцензуру. Про гіперправильність. І про бажання бути ідеальною психологинею. І раптом до мене доходить, що в цю гіперправильність я все ж таки зовсім не вмію. І, мабуть, ніколи особливо не вміла.
Я вчуся психології рівно 22 роки. Відколи почала її студіювати, поглинаю неймовірну кількість книжок. За плечима в мене десятки конференцій і тренінгів. Я маю за собою сотні (а може, тисячі?) годин, висиджених в університетах, у центрах, на стажуваннях, супервізіях та інтервізіях. Усе це разом узяте, однак, не дало мені повного фахового спокою (а навпаки — поглибило мій неспокій).
За ці 22 роки я пережила відхід у небуття деяких діагнозів, появу цілком нових і мандри вже наявних різними категоріями психопатології (простежте хоча б траєкторії діагнозу ОКР чи ПТСР або непослідовну долю діагнозу кПТСР). Я бачила, як у кабінеті послуговуються науково-популярними ярликами, які — хоч і ніколи не здобули статусу наукових — допомагали багатьом людям упорядкувати своє місце у світі (на чолі з таким контроверсійним останнім часом концептом високочутливих людей). Я помічала захоплення клінічними діагнозами, яке багато разів (і на довгі роки) відводило людей від суті їхнього страждання (і, власне, робило більше шкоди, ніж добра). Я навчалася, проходила супервізію й терапію в людей, які були близькі до науково перевірених методів, і в тих, що від науки відверто відмежовувалися (проте я завжди обирала людину та її мудрість, а не титули біля прізвища). Роками я заглиблювалася в напрям терапії, ґрунтовно перевірений наукою, який випускав «професіоналів», зовсім не готових виконувати свою професійну роль. Моя перша школа психотерапії мала статус посередньо наукової в Польщі, зате однієї з найнауковіших у Німеччині (невже наука регіональніша, ніж мені здавалося?). Нині ж я вчуся методу, який на одних конференціях описують як найдостовірніший з наукового погляду, а на зовсім інших — як дивацтво (а в моєму кабінеті (і в моєму житті) цьому методові я завдячую справді чимало).
Тож я — після 22 років обростання знаками питання, суперечностями, парадоксами та фаховими прощаннями — дуже неправильна у своїй роботі. Я хочу, щоб терапія діяла. Натомість не хочу, щоб вона споруджувала пам’ятник якомусь конкретному напряму чи статистичній значущості (або метааналізам). Зате я за поєднання наукового знання з особистою заземленістю. За ліво- і правопівкульність моєї роботи (хоча й поняття право- і лівопівкульності теж, звісно, вже має чимало противників). За цифри і серце. За раціональність та інтуїцію. Разом. У тісній співпраці.
Найкраще, що терапевт може зробити для себе (і своїх клієнтів), — це, на мою думку, постійний розвиток і розширення знань, добра власна терапія (пункт, який так часто оминають на шляху до професії психотерапевта), супервізор, якому довіряєш, і менторинг майже з першого дня роботи. Адже науково обґрунтовані методи здатні завести далеко в роботі терапевта, який має опору в собі та усвідомлює себе. Проте самі лише науково підтверджені методи, вкладені в руки терапевта, відрізаного від себе (і від інших), можуть зробити в найкращому разі… нічого.
Тож тримаю кулаки за всі ваші неправильні «мушу», за ваші власні шляхи і за ваші також «ненаукові» відкриття. Шукайте свій ґрунт, свій спокій у фаховому неспокої і не дозволяйте теоріям відтинати бодай щось від вас самих.