Про гіперправильність і неправильність у роботі психотерапевта

(Хоча більшість текстів я пишу дуже довго, цей з’явився буквально за годину. Проте мені дуже хотілося — отак цілком спонтанно — поділитися цими міркуваннями з вами)

(Сьогодні) рівно полудень, я сиджу у кріслі з видом на познанські кам’яниці. Триває моя власна психотерапія.

«Я відкриваю, що мушу запросити у своє життя більше кольорів, смаків, запахів… Ні, не те що мушу… ХОЧУ, хочу запросити у своє життя більше кольорів, смаків…» — кажу я своїй терапевтці.

«Зупинімося тут на хвилинку, — чую її голос. — А чому ви, власне, себе виправили? Що поганого в тому, що ви МУСИТЕ?»

«Мусити щось — це примус, а хотіти — це вибір», — відповідаю.

«А що, пані Сабіно, якщо ви — з цим вашим темпераментом, пристрастю — саме „МУСИТЕ“, а не „ХОЧЕТЕ“?».

А й справді — доходить до мене тієї ж миті — що поганого в тому, що я «мушу»? І, може, я справді «мушу», а не «хочу» 😊.

До кінця дня я усміхаюся (хоч і дещо похмуро) на думку про те, що якась концепція могла б підрізати мені мій власний темперамент. Довго думаю про цю свою психологічну самоцензуру. Про гіперправильність. І про бажання бути ідеальною психологинею. І раптом до мене доходить, що в цю гіперправильність я все ж таки зовсім не вмію. І, мабуть, ніколи особливо не вміла.

Я вчуся психології рівно 22 роки. Відколи почала її студіювати, поглинаю неймовірну кількість книжок. За плечима в мене десятки конференцій і тренінгів. Я маю за собою сотні (а може, тисячі?) годин, висиджених в університетах, у центрах, на стажуваннях, супервізіях та інтервізіях. Усе це разом узяте, однак, не дало мені повного фахового спокою (а навпаки — поглибило мій неспокій).

За ці 22 роки я пережила відхід у небуття деяких діагнозів, появу цілком нових і мандри вже наявних різними категоріями психопатології (простежте хоча б траєкторії діагнозу ОКР чи ПТСР або непослідовну долю діагнозу кПТСР). Я бачила, як у кабінеті послуговуються науково-популярними ярликами, які — хоч і ніколи не здобули статусу наукових — допомагали багатьом людям упорядкувати своє місце у світі (на чолі з таким контроверсійним останнім часом концептом високочутливих людей). Я помічала захоплення клінічними діагнозами, яке багато разів (і на довгі роки) відводило людей від суті їхнього страждання (і, власне, робило більше шкоди, ніж добра). Я навчалася, проходила супервізію й терапію в людей, які були близькі до науково перевірених методів, і в тих, що від науки відверто відмежовувалися (проте я завжди обирала людину та її мудрість, а не титули біля прізвища). Роками я заглиблювалася в напрям терапії, ґрунтовно перевірений наукою, який випускав «професіоналів», зовсім не готових виконувати свою професійну роль. Моя перша школа психотерапії мала статус посередньо наукової в Польщі, зате однієї з найнауковіших у Німеччині (невже наука регіональніша, ніж мені здавалося?). Нині ж я вчуся методу, який на одних конференціях описують як найдостовірніший з наукового погляду, а на зовсім інших — як дивацтво (а в моєму кабінеті (і в моєму житті) цьому методові я завдячую справді чимало).

Тож я — після 22 років обростання знаками питання, суперечностями, парадоксами та фаховими прощаннями — дуже неправильна у своїй роботі. Я хочу, щоб терапія діяла. Натомість не хочу, щоб вона споруджувала пам’ятник якомусь конкретному напряму чи статистичній значущості (або метааналізам). Зате я за поєднання наукового знання з особистою заземленістю. За ліво- і правопівкульність моєї роботи (хоча й поняття право- і лівопівкульності теж, звісно, вже має чимало противників). За цифри і серце. За раціональність та інтуїцію. Разом. У тісній співпраці.

Найкраще, що терапевт може зробити для себе (і своїх клієнтів), — це, на мою думку, постійний розвиток і розширення знань, добра власна терапія (пункт, який так часто оминають на шляху до професії психотерапевта), супервізор, якому довіряєш, і менторинг майже з першого дня роботи. Адже науково обґрунтовані методи здатні завести далеко в роботі терапевта, який має опору в собі та усвідомлює себе. Проте самі лише науково підтверджені методи, вкладені в руки терапевта, відрізаного від себе (і від інших), можуть зробити в найкращому разі… нічого.

Тож тримаю кулаки за всі ваші неправильні «мушу», за ваші власні шляхи і за ваші також «ненаукові» відкриття. Шукайте свій ґрунт, свій спокій у фаховому неспокої і не дозволяйте теоріям відтинати бодай щось від вас самих.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Prev
Як дозволити травматичному досвіду стати минулим (і завершити реакцію, яку перервала травма)?

Як дозволити травматичному досвіду стати минулим (і завершити реакцію, яку перервала травма)?

*** Якщо стресовий цикл не пройде через етап, на якому ми відчуємо  його

Next
Що насправді означає «працювати над собою» під час психотерапії?

Що насправді означає «працювати над собою» під час психотерапії?

 «Що насправді означає „працювати на терапії“?

У цьому розділі немає даних
У цьому розділі немає даних
You May Also Like