Хронічний сором — це слід невдалої спроби сягнути по зв’язок з іншою людиною. Особливо тоді, коли ми були у своєму екзистенційно найтендітнішому стані (у мить своєї беззахисності, слабкості або самотності). Сором може відкластися в нас дуже надовго й тоді, коли хтось важливий для нас раптово вибиває нас з ілюзії омніпотентності (а стан омніпотентності — це внутрішній дитячий стан, парадоксально теж дуже крихкий).
Сором — глибоко соматичне відчуття. Його частіше супроводжує знерухомлення, параліч, а не напруження, мобілізованість, імпульсивність. Проте ми зробимо багато, щоб не відчувати пов’язаного із соромом колапсу, — тоді ми можемо прикривати сором розлюченістю, метушнею, перманентним контролем. Сором може також лежати в основі ширшої «алергії» на відчування (і приємних відчуттів теж).
Сором — не та реакція, яку можна «розрядити». Сорому ми не позбудемося через рух (тіла, емоцій, думок). Ми не здатні когнітивно «стерти із себе» відчуття пронизливого засоромлення. Сором «розтає» в почутті зв’язку, в досвіді приналежності, в дозволі собі бути побаченим цілком кимось іншим. Іноді «емпатичним свідком» нашого сорому є інша людина, іноді — наша внутрішня турботлива частина, іноді сором інтегрується у відчутті єдності з природою/вищою силою.
Мета терапії/особистісного розвитку — не цілковите позбавлення від сорому. Добре життя вміщає в собі також незручні почуття. У терапії ми прагнемо, щоб сором не мав останнього слова і щоб ми вибудували розповідь про себе довкола іншого стрижня, ніж засоромлення.
Тримаю за тебе (і за себе) кулаки в процесі турботи про сором.