У класичному біомедичному підході травматизація сприймається як щось, що відбувається всередині людини.
З психосоціальної точки зору ми дивимося на травматизацію в ширшому сенсі – вона відбувається не в окремій людині, а в стосунках. Саме стосунки є тим контекстом, який пом’якшує або посилює наслідки надзвичайного стресу, який відчувають окремі особи, пари, громади і навіть цілі суспільства.
І травматизація, і стійкість є результатом стосунків, у яких трапляються непередбачувані та небажані речі.
Найстійкіші спільноти – це ті, в яких ми знаходимо різноманітність ролей, навичок і звичок, які дозволяють спільноті адекватно реагувати на загрозу/лихо, що зачіпає її членів.
Вони також є спільнотами, повними ритуалів – церемоній, зустрічей, а також можливостей для колективного відновлення.
У цій перспективі травма та стійкість знаходяться у стосунках. І саме стосунки мають найбільший потенціал для інтеграції нашого найекстремальнішого досвіду.
(Кілька моїх роздумів після того, як я сьогодні послухав Яцека Саула, який розповідав про колективну травму; приватно, чоловік Естер Перель).